Коли вони вже прийшли на місце й побачили, що господарів нема, Аткінс, який був у них за верховоду, гукнув товаришеві: «Еге, Джеку, гніздо тут, а пташки випурхнули!» І взялися гадкувати, з якого дива земляки схопилися удосвіта, й вирішили, що, либонь, іспанці їх попередили, та й заприсяглися один одному, що помстяться на іспанцях. Відтак накинулися на житло бідолашних земляків, – палити не палили, але розтягнули все по частинах, не залишивши й сліду від осель, ні тріски не лишилося, яка б свідчила, що тут було людське житло: поцупили також усю мізерію та порозкидали навсібіч, бо дещо бідаки знаходили потім за милю від своєї оселі.
По цьому вони повисмикували всі молоденькі деревця, посаджені земляками; розтягли по кілку перетику для охорони худоби й лану: тобто все чисто розграбували і спустошили, наче орда татар.
Під цю пору ті двоє пішли їх розшукувати й вирішили битися з ними, де б вони їх ні зустріли, хоча було їх лишень двоє проти трьох; – і якби вони зустрілися, неодмінно сталося б кровопролиття, тому що треба їм віддати належне, – всі вони були зважливі й рішучі.
Проте Доля не рокувала їм зустрітись, бо хоч і вистежували вони один одного, весь час – троє йдуть в один бік, а двоє в інший, двоє подались їх шукати, а троє повернулися до домівки, – і поводились вони не однаково. Коли троє повернулись, як чамренні, розрозпалені передчуттям бешкету, то ураз вдалися до іспанців і хвалькувато розповіли їм, що накоїли, а один, ніби хлопчик-пустун, вхопив капелюх іспанця, покрутив ним та глузливо вищирився на власника: «І вас, сеньйоре іспанцю, буде таке саме, якщо ви не виправитеся». Іспанець – хоч і обіхідливий, але хоробрий, як личить чоловікові, і силою його Бог не обділив – довго придивлявся кривдникові, потім, беззбройний, поволі підійшов до нього, замірився та затопив йому кулаком, і той гепнувся додолу, як бик від обуха, а інший негідник, такий же нахабний, як і перший, побачив це й поцілив у іспанця з пістоля. Щоправда, постріл схибив, бо кулі пройшли через волосся, проте одна з них зачепила кінчик вуха, і кров аж зацибеніла. Побачивши кров, іспанець подумав, що він поранений серйозніше, ніж насправді, і розхвилювався; доти він був абсолютно спокійний, але тут вирішив довести справу до кінця, нахилився, підняв мушкет першого англійця, якого збив з ніг, і вже намірився в іншого, який стріляв у нього, але тут з печери вибігли інші іспанці і, крикнувши йому, щоб він не стріляв, кинулися на двох англійців і обеззброїли їх.
Роззброєні розбишаки збагнули, що вони наструнчили проти себе і всіх іспанців, і своїх земляків, трохи прохололи і вже ввічливіше почали просити іспанців повернути їм зброю; але іспанці, пам'ятаючи про незгоду між ними та іншими двома англійцями, і знаючи, що це найкращий засіб попередити зіткнення, заперечили, що вони не завдадуть англійцям ніякої шкоди – і навіть, якщо ті будуть і далі поводитись чемно, охоче їм допомагатимуть, – але про повернення зброї нема мови, бо вони ж відверто нахвалялися вбити земляків, і навіть всіх іспанців погрожували уярмити.
Проте паскудники ніби збезглузділи: через відмову в поверненні зброї вони ошаліли й попленталися геть з грізьбою, що й без зброї поквитаються. Але іспанці зневажили погрози й порадили їм бути обачнішими й не шкодити ні плантаціям, ні худобі, бо при першій же спробі їх пристрелять, як зажерливих тварюк, а якщо вони живими траплять до рук, їх конче повісять. Однак це поганців не вгамувало, – люті й дратливі, вони пішли геть. Аж тут прибігли двоє інших англійців, теж схвильовані й обурені, хоча й з іншого приводу: вони встигли побувати на плантації й побачити, яке там плюндрування, і це вже через край. Не встигли вони розповісти про своє, як іспанці взялися своє переповідати: навіть дивно, що та трійця могла безкарно збиткуватися над дев’ятнадцятьма.
Іспанці зневажали їх, особливо тепер, коли ті були беззбройні, кпили з їхніх погроз, проте двоє англійців вирішили попри всяку ціну дати раду кривдникам на власний копил.
Іспанці й тут втрутилися й пояснили, що трьох лайдаків роззброєно, а тому, на їхню думку, не можна оружно переслідувати беззбройних, аби їх убити. «Але, – додав статечний іспанець, їхній губернатор, – ми спробуємо змусити їх шануватися, залиште це нам, бо, як погамуються, вони знову прийдуть до нас, тому що без нашої допомоги вони не виживуть. І ми обіцяємо вам не миритися з ними, поки вони усе не відшкодують вам; отож, обіцяйте не вдавтись до насильства, хіба що для самозахисту».
Обоє англійців пристали на це з великою неохотою і відразою, проте іспанці запевнили, що хочуть лишень запобігти кровопролиттю і налагодити стосунки. «Нас, – казали вони, – не так багато, і місця досить для всіх, дуже прикро, що ми всі не можемо жити дружно». Врешті-решт англійці поступилися і вирішили почекати, що буде, а тим часом на кілька днів оселилися в іспанців, бо власне їхнє житло було зруйноване.