Через п'ять днів троє бродяг, стомлені від блукви й ледь живі від голоду, бо харчувалися досі тільки яйцями черепах, підійшли до гаю, де зустріли іспанця, котрий, як я казав, був за губернатора, та двох його супутників, які шпацерували берегом бухти, й заходилися уклінно благати прийняти їх назад у товариство. Іспанці чемно відповіли, що вони так зле повелися зі своїми земляками і так грубо з ними самими, що вони не можуть відповісти, не порадившися з іншими товаришами і з двома англійцями; вони зараз же підуть і усе з ними обміркують і дадуть відповідь за півгодини. Вони, видима річ, погодилися на це, бо їм кінці були украй; ще й на почекання канючили передати їм трохи хліба; іспанці до хліба прислали ще чималий шмат козини й вареного папугу, що вони залюбки й спожили.
Після півгодинної наради їх запросили до дому, і там відбулося з’ясовування стосунків; двоє їхніх краян звинувачували їх у тому, що вони знищили всі плоди їхньої праці й хотіли вбити їх; це все ті визнали раніше й не могли нині заперечувати. Іспанці виступали арбітрами між ними, і як перше вони вимагали від двох англійців не мститися кривдникам, поки ті беззбройні та беззахисні, так тепер вони зажадали, щоб винні відбудували краянам хатини – одну таких же, а іншу більших розмірів, обпарканили ділянку, посадовили дерев замість вирваних, скопали землю під новий посів, – одне слово, по спромозі відновити усе так, як було до плюндрування, бо все направити однаково не можна: згаяно час на сівбу, а дерева й живопліт ще мають вирости.
Винні підкорилися, а що їх весь час годували досхочу, працювали вони справно, і тим часом запанувала злагода, хоча несила було змусити їх щось і для себе зробити, – хіба що мали до того настрій. Іспанці попередили їх, що тільки якщо вони житимуть у згоді й працюватимуть для спільного добра, то і їм з того буде користь, вони зможуть Віллно пересуватися й відпочивати; так у замиренні минув місяць чи два, і іспанці повернули їм зброю й дозволили скрізь бувати разом із собою.
Не минуло й тижня після повернення зброї й свободи пересування, як невдячні повернулися до свого зухвальства й нахабства. Але тут сталося щось, що загрожувало життю всіх, тож довелося відкласти усі порахунки й громадою подбати про виживання.
Якось уночі губернаторові, – іспанцеві, котрого я врятував і котрий був тепер за губернатора, – відчув уночі незрозумілу беннтегу, й сон йому пропав; фізично він відчував себе абсолютно здоровим, а в думках – нелад: ввижалися люди, що билися і вбивали один одного, і це марево – не сон; він лежав, а неспокій зростав, і він, нарешті, вирішив підвестися. Спали вони всі на саморобних ліжницях чи на полу, а не в гамаку, як я, й тому вставати було легко – якийсь куцик одягнув, узуванку вдягнув і гайда. Отак він встав, визирнув за двері – ніч ніцька, нічого або майже нічого не видко, ще й посаджені мною дерева розрослися й усе затуляли; подивився вгору – зоряна ніч, ніде анішелесть; він повернувся й знову ліг, проте тривога не минала, без ніякої причини роїлися неспокійні думки.
Через вставання й ходіння ще один прокинувся й спитав, що діється. Губернатор про все йому розповів. А він одказує: «Знаєте, такими речами не слід нехтувати, – поруч коїться щось недобре». І ще губернатор поцікавився: «А де англійці?» А той: «У своїх хатинах, їх боятися нічого». Схоже, що після заколоту іспанці залишили собі головне житло, а англійців оселили окремо, щоб ті тут не товклись. «Атож, – каже іспанець, – досвід підказує, що це все недурно. Знаю, що наші втілені душі можуть спілкуватися й дізнаватися про новини від безтілесних душ, насельців невидимого світу, і такі звідомлення нам корисні, якщо ми зрозуміємо, що з ними робити. Ходімо на розвідини, а як не знайдемо нічого на виправдання передчуття, я розповім вам одну історію, яка переконає вас у слушності мого припущення».
Тож вони вийшли й рушили на вершину пагорба, того самого, на який і я часто ходив, а що були вони хлопці моцні й ішли гуртом (бо я ходив сам), то й знехтували обачністю й не втягували за собою драбину при переході з виступу на виступ, – спокійнісіньки пішли округи гаєм і раптом, собі на продив, побачили неподалік світло, ніби від ватри й почули людські голоси – не одного-двох чоловіків, а великої юрби.