Намагаючись убезпечитись від висадки дикунів, я пильнував, аби вони не виявили слідів перебування людей на острові, бо, як виявлять, не буде вже кому про це переповісти, – ми щодуху й без свідків тікали, за винятком того разу, коли до човна застрибнуло троє дикунів, і я потерпав, що вони повернуться додому й приведуть сюди підмогу. Чи це справді через їхню втечу тоді тепер така чисельна виправа, чи це випадковість, і вони навмання припливли чинити свої криваві дійства, – іспанці не знали; наразі треба було не виставлятися й не прагнути їх роздивлятися, а також не залишати слідів свого перебування, або вже наскочити й винищити всіх до ноги, задля чого треба було відсікти їм відступ, – однак на такий тверезий розсуд вони тоді не спромоглися й відтак мали клопіт надовго.
Звичайно, побачивши таке, губернатор з товаришем побігли назад й підняли на ноги всю колонію звісткою про небезпеку, – всі люди позбиралися га сполох, проте втримати їх у будинку було неможливо, бо кожного конозило все побачити на власні очі.
У темряві особливої небезпеки для них не було, і протягом кількох годин вони могли спостерігати дикунів при світлі трьох багать, розкладених на деякій відстані одне від іншого; іспанці не розуміли що робили дикуни й не знали на яку стати їм самим, бо, по-перше, ворогів було дуже багато, а по-друге, вони трималися не всі разом, але поділилися на гурти й розташувалися в кількох місцях уздовж берега.
Це видовище завдало іспанцям жаху, а що дикуни нишпорили по всьому березі, то конче незабаром вони наштовхнуться на оселю чи якісь сліди перебування людей, а ще більше потерпали за отару, бо якщо дикуни поріжуть кіз, колоністи примиратимуть голодом. Тому вони вирішили насамперед відрядити до світанку трьох осіб – двох іспанців і одного англійця – позаганяти кіз у велику долину, де знаходилася печера, чи навіть – у саму печеру.
Якби дикуни зібралися всі разом і подалі від човнів, іспанці напали б хоч на сотню прибульців, та дарма, бо два головних загони перебували на відстані двох миль один від іншого і, як виявилося потім, належали до двох різних племен.
Довго вони розважали, що ропочати і, нарешті, ухвалили, доки темно, послати старого дикуна (батька П'ятниці) у розвідку і побільше дізнатися: нащо вони сюди приїхали, які їхні наміри тощо. Старий радо згодився, розібрався й гольцем, – бо більшість дикунів були голі, – попрямував до них. Години за два він повернувся і розповів, що весь час блукав серед тубыльцыв, не збуджуючи підозр до себе, й дізнався, що їх приїхало два загони, з двох різних племен, що воюють між собою; що недавно у них було велике побойовище, і обидві сторони, набравши полонених, випадково з'їхалися на одному і тому ж острові, аби звеселитися та поласувати людським м'ясом, проте ця випадкова зустріч отруїла їм веселощі; що обидва племені заповзялися одне на одне і розташувалися так близько одне від одного, що, як тільки розвидниться, вони, напевно, поб'ються, але жодне плем’я, либонь, не підозрює, що на острові є люди, крім тубільців. Не встиг він закінчити оповідь, як знявся страшенний галас, з чого колоністи виснували, що дві маленькі армії почали криваву січу.
Батько П'ятниці переконував, як міг, наших людей сидіти тихо й не являти носа, він пояснював, що від цього залежить їхня безпека, – треба принишкнути, і дикуни самі переб'ють один одного, а вцілілі заберуться геть та й по всьому. Але хто ж би то втримав англійців: їх конозило подивитися на побойовище. Звичайно, попередливих заходів вони вжили: не повиставлялися перед оселею, а подалися далі в зарості й розташувалися так, аби безпечно все спостерігати й аби, як вони гадали, їх не виявили, та ба.
Точився запеклий побій, і хтось із англійців сказав мені, що, на його думку, були там свої сміливці, звитяжці та добрі отамани. Свідки казали, що тільки за дві години побачили, хто переважає; аж ось той загін, що стояв ближче до наших осель, почав знемагати й, трохи згодом, повертати навтікача. І тоді наші нажахалися, що втікачі шукатимуть притулище в гаю біля домівок і мимоволі побачать житло, а за ними – і переслідники. Щойно тоді вони вирішили сховатися зі зброєю в руках за огорожею, а коли дикуни опиняться в гаю, вибити усіх до ноги, аби ніхто не розповів про бачене; англійці домовились також рубати їх або бити прикладами мушкетів, але не стріляти, щоб пострілами не привернути дикунів.
Сталося так, як гадалося: троє дикунів з переможеного війська забігли через ручай до гаю, зовсім не припускаючи, що там є житло, а просто шукаючи притулку в заростях. Наш дозорець на узліссі зараз же повідомив про це, додавши, що, на щастя, що втікачів ніхто не переслідує і що переможці навіть не бачили, куди вони подалися; тоді іспанський губернатор, людина вельми гуманна, не дозволив вбивати втікачів, а звелів трьом іспанцям обійти пагорб, зайти з тилу, зненацька напасти на них і взяти у полон, що й було виконано. Решта переможених кинулися до каное й вийшли в море; переможці не переслідували їх, а зійшлися докупи, двічі закричали криком, мабуть на знак звитяги; того самого дня, близько третьої пополудні, вони й собі посідали в каное. Таким чином, іспанці знову залишилися господарями острова і кілька років потім не бачили дикунів.