Коли всі відпливли, іспанці вийшли з укриття і, обійшовши бойовище, знайшли 32 полеглих: когось убили довгими стрілами, що досі стирчали в тілі, більшість – великими деревяними шпадами, – штук шістнадцять-сімнадцять шпад лежало на полі разом з луками й стрілами. Ці важезні шпади були якісь дивні, та й сили потребували, щоб їх підняти; у всіх убитих цим знаряддям були розтрощені голови, тобто, як у нас ще кажуть, їм провалили голову, та поламали руки й ноги, – билися вони з винятковою люттю. Живих ніде не було: або вони добивали ворога на місці, або позабирали усіх поранених з собою.
Це вибавлення надовго погамувало завзятих англійців, видовище нажахало їх; а ще ж страшніше, що колись вони й самі можуть потрапити до рук цим істотам, які вбили б їх не тільки як ворогів, а й як ми вбиваємо худобу, щоб з'їсти, й вони зізналися мені, що сам думка про те, що їх, хоча й мертвих, зїдять, як гов’ядину чи овечатину, була настільки страхітлива, що їх аж знудило, їм зле ставало на саму згадку, а думки пойняв такий переляк, що люди протягом кількох тижнів не могли прийти до тями. Як я вже казав, саме це приборкала навіть наших лобуряк, і надовго після того вони принишкли й досить сумлінно ходили на поденне – садовили, сіяли, жали й пристосовувались до тубільного життя. Проте незабаром знов пошились у своє, й почався клопіт.
Я вже казав, що полонили трьох дикунів, кремезних молодиків, й навчили їх служити собі, – непогани вийшли раби; однак вони не поводилися з ними так, як я з моїм П'ятницею – не пояснили, що врятували їм життя, не привчали до цивілізованого життя, не потурбувались прихилити їх до реліґії, не вдавались до лагідної людської направи. Щодня давали їсти, загадували роботу, й ті припадали до натужної праці, але через це раби не виховувались ні на помічників, ні оборонців, як мій П'ятниця, котрий став невідлучним від мене.
Тепер знов – про наше співжиття. Усіх подружила спільна небезпека, і люди замислились над своїм житів’ям; найперше таке – якщо дикуни внадилися на цей бік острова, то є ж інші, віддаленіші, зручні й придатні до життя місцини, то може й справді гуртом туди переселитися, й ніщо не загрожуватиме ні збіжжю, ні худобі.
Радилися, радилися й ухвалили не переселятися, бо сподівались же, що колись озоветься їхній справжній губернатор, тобто я; міркували так: якщо я когось пошлю шукати, то, звичайно, на цей бік острова, а як усе тут стоятиме пусткою, вони подумають, що дикуни всіх чисто вигубили, і пошуковці поїдуть геть, і запомоги не буде.
А от поля й худобу поклали перенести в долину біля моєї печери, де такої ж доброї землі вдосталь. Але поміркували й план цей частково змінили, поклавши перевести туди не всю худобу і не всі посіви, бо як ворог одне знищить, друге вціліє. Вони вчинили до пуття не розповівши полоненим дикунам ні про плантації в долині, ні про тамтешнє стадо, ні тим паче про печеру, яку вони приберігають, якщо знадобиться надійна і безпечна криївка, що до неї вони перенесли й послані мною при від'їзді дві бочечки пороху.
Вони ухвалили також не змінювати свій осідок, бо я ретельно обвалував його, обсадив деревами, що розрослися в гай, і тепер тут ніби безпечно, – треба тільки ще трохи поличкувати від чужого ока. Я ж колись просто повстромляв у землю патики перед оселею, що згодом вибуялияк дерева, а вони тепер продовжили насадження до бухти, де ставали мої плоти, та до мочар, куди сягав приплив, – аби не виднілася ні земля, ні місце причалу; садовили вони вже не патики, а радше міцні й гінкі саджанці. Такі деревця ростуть швидко й щільно, і крізь них вже плантацію не видко. Мої дерева були вже на півобмаху завгрубшки, а вони між ними ще втулили саджанці, і на чверть милі витворився палісад: хіба що цуценя мале продереться, а людина вже не пролізе.
Але й на цьому не край; вони зробили це й по праву, й по ліву руку ген до пагорба, а далі залишили тільки собі прохід схилом по драбині, яку треба було щоразу переставляти дорогою нагору; тож коли драбини нема, то проникнути можна лишень на крилах чи відьомським якимось робом.