Чудовий задум, що згодом і підтвердилось; це ще раз переконує мене у тому, що людська обачність скеровується Провидінням, і якби ж ми прислухалися до його голосу, то змогли б уникнути багатьох небезпек, які життя готує нам через нашу нерозважність. Але це все до слова.
Повертаюся до перерваної оповіді. Протягом двох років наші жили цілком спокійно і не бачили дикунів. Щоправда, якось уранці вони пополошилися, бо кілька іспанців рушили рано на західний бік або, радше, на західний кінець острова, куди я сам не ходив, побоюючись викриття, й зі здивованням побачили десь двадцять каное з індіянцями, які підпливали до берега.
Вони чимдуж побігли додому і зняли тривогу, а потім увесь цей день і наступний наші просиділи нишком, лише вночі виходячи на вивідки; цього разу їм пощастило, і їх не викрили: невідомо, куди прямували дикуни, але до берега вони не приставали , бо мали якісь інші плани.
Розділ IV. Нове вторгнення дикунів
З трьома англійцями вони знову посварилися, бо один з них, найбільш завзятий, розсердився на котрогось неВіллника за те, що той не послухався його і виявляв упертість, – витяг з шабельтаса тесак і кинувся на бідного дикуна, не для того, щоб провчити, а щоб убити. Іспанець, що нагодився неподалік, побачив, як той жорстоко поранив дикуна, ціляючи в голову, а влучивши в плече, – і подумав, що той відрубав бідоласі руку, підбіг і, благаючи не вбивати нещасного, затулив собою дикуна.
Забіяка ще дужче розлютився і замахнувся тесаком вже на іспанця, присягаючись, що почастує його так само, як хотів почастувати дикуна; тим часом іспанець ухилився від удару і збив з ніг нападника заступом, який тримав у руці (вони всі працювали на лану). Інший англієць, який прибіг на допомогу першому, у свою чергу збив з ніг іспанця; двоє іспанців кинулися виручати товариша, і на них напав третій англієць. Вогнепальної зброї ні в кого з них не було при собі; та й взагалі, не було іншої зброї, крім тесаків і лопат; тільки у третього англійця виявився мій старий абордажний ніж, з яким він наскочив на двох іспанців, що прибігли останніми, і поранив обох. На шум прибігла решта іспанців, і трьох англійців зв'язали. Тепер треба було вирішити, що з ними робити. Вони так часто бунтували, були такі люті і відчайдушні горлорізи, що мали за ніщо життя людини, ще й такі ледарі, що жити з ними було вельми небезпечно.
Іспанець-губернатор докладно пояснив, що, якби це були його співвітчизники, він би їх повісив, бо всі закони та правителі мали оберігати суспільство, і тому небезпечних для суспільства людей слід усувати, але оскільки йшлося про англійців, а вони своїм життям та вибавленням завдячують англійцеві, то він їм наразі попустить, і нехай вирокують їхні співвітчизники – двоє чемних англійців. Тоді один з цих двох підвівся й попрохав не перекидати на них присуд у справі. «Бо, – сказав він, – я певний, що їх слід засудити до повішання» й далі переповів, як Вілл Аткінс пропонував усім п'ятьом англійцям об'єднатися і повбивати іспанців, коли ті спатимуть.
Почувши це, губернатор-іспанець звернувся до Вілла Аткінса: «Оце ви, сеньйоре Аткінсе, хотіли нас убити? Що ви на це скажете?» Закорінений кримінальник навіть не відмагався й визнав, що це щира правда і що вони це обов’язково зроблять, доки їх не замкнули. «Гаразд, сеньйоре Аткінсе, за віщо ж ви хочете вбити нас? Який вам хосен із того? Як запобігти цьому? Тільки так: або ми вас, або ви нас? Нащо ви штовхаєте нас до цього, сеньйоре Аткінсе?»
Сеньйор Аткінс настільки розлютився, що іспанець обернув усе у жарт, що, якби його не тримали троє людей і він мав би зброю напохваті, зараз же і вбив би іспанця усім перед очима. Такий шал змусив усіх замислитись, що робити. Два англійці та іспанець, який врятував бідолашного дикуна, вважали, що одного з трьох слід повісити, аби інших не кортіло, і скарати треба саме того, хто двічі хапався за тесака, тому що все підтверджувало його повину, а нещасний дикун так потерпав від поранення, що міг і не вижити.
Проте губернатор-іспанець висловився проти страти, бо їхній рятівник був англійцем, і тому він не дозволить страчувати його краянина, навіть якби той вигубив половину іспанців, а якби той англієц смертельно його самого поранив, ув останньому слові він просив би його помилувати.
І такий виявився губернатор непоступливий, що годі було йому суперечити; за такої щирості звичайно гору бере милосердя, і усі пішли йому навстріч. Проте однаково постало питання, як запобігти майбутнім підступам, і всі погодились, що треба вжити заходів, аби вберегти громаду від небезпеки. Після тривалого обговорення дійшли згоди, що лобуряк слід передусім роззброїти й заборонити їм носити рушниці, порох, набої, шаблі тощо; потім вигнати їх з громади й не хай живуть самі, де хочуть і як хочуть; відтепер ніхто з громади – ні іспанці, ні англійці – не ставатимуть з ними на мову і не залучатимуть ні до якої справи; заборонити їм наближатись до жител громади, а якщо вони усе-таки вчинять переступ – грабуватимуть, палитимуть, вбиватимуть, руйнуватимуть – збіжжя, насадження, будинки, огорожу чи ромадську худобу – страчувати їх на горло, просто відстрілювати, де не попадя.