Ніжність дружини трохи мене витверезила, і я замислився над тим, що роблю, трохи приборкав свою блукливу уяву й почав спокійно розмірковувати над тим, чого я доробився за шістдесят років, подолавши всі ті лиха й злигоди й довівши все до щасливого завершення, чи є рація знову кидатись у вир пригод та чинити те на всі заставки, до чого можуть спонукати тільки молодість і злидні.
Думав я також про нові обставини, бо одна дитина є й дружина знов при надії, я при достатку, і немає потреби ризикувати заради грошей; літа мені вже не служать і пора дбати, як передати надбання у спадок, а не як прискаржити ще щось; щодо слів дружини про волю неба і мій обов’язок перед ним, то я не був упевнений; оце ж через такі роздуми я борюкався з власною уявою і якось дав собі з цим раду, бо вважаю, що кожному своя воля в таких випадках; одне слово, я погамував внутрішній спротив за допомогою тих або інших аргументів, що їх наразі виявилося достатньо, а найперше я спробував відволіктися на інші справи, які скеровували мене зовсім в іншому напрямку, бо я зрозумів, що ті всі вигадки обсідають мене, коли в цю мить чи в найближчому майбутньому немає в мене конкретної справи.
Для цього я придбав невеличку ферму в графстві Бедфорд і вирішив туди переселитися. Там був зручний домок, а землю довкола можна було загосподарювати, що відповідало моїм схильностям поратися на ріллі, провадити культивацію, щось садовити та поліпшувати ґрунти, а що місцина знаходилася віддалік моря, мені не доведеться балакати з моряками про далекі світи.
Я переїхав на ферму, облаштував там родину, купив плуги, борони, віз, тяглових коней, корів, овець і, заходившись коло господарства, за півроку став справдешнім сільським господарем. Всю увагу забрали нагляд за робітниками, культивація, обгороджування, саджання тощо, і життя моє поточилося у злагоді з природою, що найліпше для людини, яка зазнала багатьох поневірянь.
Я господарював на власній фермі, тож за землю платити не треба, закон мою працю не обмежував, хочу – будую, хочу – руйную; все посаджене – моє, і поліпшення – на користь родині, а як десь відійшли думки про мандри, то й усе життя пішло в лад. Гадаю, тепер я справді тішився неметушливим життям, на яке мене щиро настановлював батько, рустикальним раюванням, яке описав поет:
Немає тут гріха, буденної турботи,
Старечих болів чи юначої марноти.
Але посеред цього раю Провидіння завдало мені тяжкого удару, що не тільки зав’язав мені світ, але й оживив давні мрії про мандри, що ніби були у мене в крові, а тому тепер обсіли мене, – наче повернулася страшна й непоборна хвороба. Таким ударом стала втрата дружини. Я далебі не збираюся писати елегію на смерть дружини, змальовувати її чесноти й лестити слабкій статі в слові на похорон. Скажу лишень, що вона в усьому мені підпорою, центром усіх моїх підприємств, рушієм, що дозволяв мені діяти в обачних і щасливих межах, перестерігала від екстраваґантних і ризикованих задумів, що роїлися мені в голові, вона краще приборкувала мій неспокійний дух, ніж сльози матері, напучування батька, поради друзів чи моя власна тяма. Я радо слухав її, зворушувався невідступними благаннями, і тому нинішня втрата збила мене з колії та вкинула у розпач.
Без неї світ мені перемінився. Подумки я почувався в ньому чужинцем, як тоді, коли вперше ступив на берег Бразилії, і настільки ж самотнім, попри юрбу слуг на острові. Я не знав, що думати й що робити. Люди довкола, склавши руки, не сиділи: одні заробляли на хліб, інші циндрили гроші на бридкі надмірності або марну насолоду, таку ж нікчемну, бо мета лишалася невловна; веселуни щодня гуляли до переситу, накопичуючи, за чим журитися й за що покутувати, а трударі гибіли за шмат хліба, аби з’їсти його й працювати далі, – у цій буденщині за роботою світу не було видно, ніби хліб щоденний – єдина мета стражденного життя, а стражденне життя має на меті лише щоденний хліб.