Добросердий губернатор розважив присуд і звернувся до двох чесних англійців: «Слухайте-но, адже мине багато часу, перш ніж у них будуть свої збіжжя і худоба, – не вмирати ж їм з голоду, – треба забезпечити їх харчами». І він запропонував видати їм посівне насіння і зерна стільки, щоб вистачило на вісім місяців, припускаючи, що через вісім місяців вони жнивуватимуть на власному полі; крім того, дати їм шість дійних кіз, чотирьох козлів і шість козенят – зараз харчуватися й на схов, а також забезпечити рільничим реманентом, проте проте тільки за умови, що вони урочисто присягнуть не шкодити ні іспанцям, ні своїм землякам.
Отак викинули їх з громади й запропонували їсти власний хліб. Пішли вони похмуро і неохоче, ніби не хотілося їм ні йти, ні лишатися, але нема ради, й вони пішли, ніби намірившись вибрати місце, де оселитися; харчі їм видали, а зброю – ні. За чотири-п’ять днів вони повернулися ще по харчі та розповіли губернаторові, що напнули шатра, позначили собі обійстя та плантацію, – це зручна місцина на північно-східному кінці острова, мпайже там, куди мене прибило на берег після моєї дурної спроби обпливти острів.
Вони спорудили дві непогані хатини, ставлячи їх моїм робом попід горою, щоб з трьох боків вже росли дерева, а як ще посадовити трохи, то крізь зарості осель і видко не буде. Наразі вигнанцям були потрібні були сухі козячі шкури для ліжниць і вкривання, – їм і це дали; вони також пообіцяли нікому не дошкуляти й не талувати плантації, після чого їм видали тесаки й поділились реманентом, а також відсипали гороху, ячменю та рижу для посіву, – тобто задовольнили всі побажання ізгоїв, крім зброї та амуніції.
Так вони жили на відрубі півроку й зібрали перший врожай, хоч і невеликий, бо засіяли лише маленьку латку. Треба було добре рук докласти, аби загосподарювати плантацію; їм виявилося не до шмиги робити дошки й глиняне начиння, тому в добу дощів навіть копаної ями не знайшлося в них ховати збіжжя від вологи. Через це вони постидилися й подалися гріти іспанцям поклони, аби ті допомогли, що й сталося: за чотири дні іспанці зробили у схилі пагорба прокіп, що міг правити за клуню й захищати від дощу; з моїм цей схов годі рівняти, бо мій іспанці значно розширили й додали приміщень.
Квартали за три після розриву у халамидників з’явився новий замір, через який, разом з попередніми їхніми витівками, вони напитали собі лиха й ледве не загапастили всю колонію. Цій трійці допекла тяжка праця без ніякого просвітку, й вони надумали податися на континент, звідки приїздили на острів дикуни, та спробувати захопити кількох тубільців, доправити їх на острів і змусити працювати на себе.
Якби вони на тому й зупинились, то, може, щось із того вони могли б мати. Але ж вони нічого до пуття не робили й не пропонували, – тільки капость уже в самому задумі. Дозволю собі припустити, що був у тім і знак з неба, бо як не вбачати відвертого прокляття в очевидному злочині, неможливо узгодити розвиток подій з Божим судом.
Зрозуміло, що це їм така помста за злочини заколоту й піратства, які довели їх самих до такого стану; докорів сумління у них не спостерігалося, а натомість ставалося нове лиходійство у вигляді шаленої жорстокості, яка виявилася в пораненні бідолашного раба, бо той, бач, не зрозумів, чи не зміг зрозуміти, що йому загадували робити, і за це його скалічили на все життя, знаючи до того ж, що там нема ні лікаря, ні ліків, а відтак ото й визрів у них задум умисного холоднокровного вбивства – тому що таким воно і було – іспанців, коли ті спатимуть.
Якось уранці всі троє гуртом прийшли до іспанців і покірливо висловили бажання переговорити з ними. Іспанціі охоче погодилися їх вислухати, й вони заявили, що втомилися жити таким життям, що вони не здатні власноруч робити все необхідне і що без сторонньої допомоги їм доведеться примирати голодом, але якщо іспанці дозволять їм взяти одне каное, з тиз, у яких вони припливли, й дадуть їм зброю та набої для захисту, вони вирушать на материк шукати щастя і, таким чином, позбавлять усіх від турбот та потреби надавати їм підтримку.