Іспанці щиро зраділи, що зможуть спекатися їх, але однаково перестерегли, що така виправа небезпечна, й порадили подумати про те, що під час тієї затії на них чигатиме і голод, і смерть. На це іспанці надсміливо відповіли, що помруть з голоду саме, якщо залишаться, бо робота їх не бере, а у світах і надголодь дадуть собі раду; як судилося там загинути – то так і буде, адже дружин і дітей вони не мають , той плакати буде нікому, – тобто вони правили своє й наполягали, що рушатимуть навіть у тому випадку, якщо ми не дамо їм зброю.
Іспанці лагідно їм відповіли, що, звичайно, голими і безборонними їх не відпустять, і хоча зброї у них самих обмаль, вони виділять два мушкети, пістоль, абордажну шаблю й кожному по тесаку, – має вистачити. Одне слово, пропозицію прийнято; на додачу, їм напекли на місяць хліба, дали стільки козлятини, аби її вистачило на той час, поки м'ясо не почне псуватися, дали кошіль родзинок, глек із питною водою і живе ягня, – з цим вони відпливли у каное в тому місці, де море мало, принаймні, сорок миль завширшки. Човен був чималий й міг би витримати душ п'ятнадцять-двадцять, через що й стернувати ним було важкувато, але їм пощастило, що якраз і бриз дув від берега, і почався приплив. З довгої жердини вони зробили щоглу, а з чотирьох висушених козячих шкір великого розміру, зшитих або зв'язаних шнурками – вітрило, і весело рушили в дорогу. Іспанці ще гукнули їм услід: «Щасливої дороги!», і всі остров’яни сподівались, що більше їх не побачать.
Іспанці полюбляли собі й двом чесним англійцям, які залишилися, приказувати, як добре тепер їм житиметься, коли три заводіяки відпливли геть. Вони й у гадці не покладали, буцім ті можуть повернутися, аж ось, через двадцять два дні, один з двох чесних англійців, працюючи на плантації, побачив, що до нього ген-де йде троє дивних на вигляд людей з рушницями на плечах.
Англієць почув короля в жилі й щодуху дременув до іспанця-губернатора й сказав, що їм гаплик, бо на острові чужинці – казна хто. А іспанець йому на те по павзі: «Тобто як це «казна хто»? Звичайні дикуни. » «Ні, ні, – заперечив англієць, – вони одягнені та озброєні. » «Тоді, – відказує іспанець, – нема чого хвилюватися! Якщо не дикуни, то це друзі, бо християнин, до якої б нації він не належав, зробить нам радше добро, ніж шкоду».
Доки вони розмовляли, надійшли троє англійців, стали серед недавно посадженого лісу й узялися до них гукати. За голосом їх одразу впізнали, і диво щезло, але тепер постало інше питання: що сталося? Чом вони повернулися?
Їх привели в будинок та почали розпитувати, що та як, і ті, довго не говорячи, переповіли про свою подорож, – мовляв, дісталися землі менше, ніж за два дні, але, завваживши, що стурбоване їхнім прибуттям населення лаштується зустріти їх з луками і стрілами в руках, вони не посміли пристати до берега, а ще шість-сім годин пропливли далі на північ, поки не вийшли у відкрите море; тут вони побачили, що земля, видна з нашого острова, – не материк, а острів; на виході в море вони побачили ще один острів праворуч на північ і ще кілька – на заході, і оскільки їм треба ж було десь пристати, то й подались вони до одного з островів на заході і сміливо зійшли на берег. Тутешні люди повелися з ними дуже чемно й дружньо, дали їм їстівних коренів і сушеної риби і, очевидно, раді були їм і жінки, як і чоловіки, що здалеку на головах понаносили різних наїдків.
На тому острові вони прожили чотири дні, розпитуючи на мигах, що за люди живуть і там, і там, і дізналися, що майже скрізь навколо живуть люті і жорстокі людожери, бо саміх острів'яни, нібито, не їдять ні чоловіків, ні жінок, крім військовополонених, але тоді влаштовувалася загальна учта.
Англійці запитали, коли у них востаннє були такі гульбощі, і дикуни відповіли: два місяці тому, показавши спочатку на місяць, потім – на два пальці, і ще пояснили, що їхній великий король мав наразі двісті полонених, і тепер їх відгодовують для наступної учти. Англійцям закортіло поглянути на полонених, і вони спробували висловити це, натомість дикуни подумали, що вони хочуть узяти кількох з собою і з'їсти вдома. Тому вони кивнули спочатку на захід, потім – на схід сонця, і це мало означати, що на світанку вони приведуть гостям кількох людей. І дійсно, наступного ранку англійцям привели п'ятеро жінок і одинадцятеро чоловіків, аби вони взяли їх з собою в дорогу, як приводять на пристань биків і корів як запас провіянту для судна.
Хоч і були ці хлопці брутальними нелюдами, від такої пропозиції їх знудило, і вони не знали, на яку стати. У разі відмови від полонених панове дикуни нежартома образилися б, і англійці не знали, як зарадити справі. Вони погомоніли між собою й вирішили прийняти дар і на віддяку подарували дикунам один зі своїх тесаків, старий ключ, ніж і шість чи сім куль, призначення яких дикуни не розуміли, але вельми зраділи. Відтак, зв'язавши бідолашним полоненим руки за спиною, дикуни втягли їх у човен англійців.