Тепер англійцям залишалося тільки негайно відпливти, бо інакше дикуни, запропонувавши їм такий чудовий подарунок, напевно розраховували б, що їхні гості зранку стануть з ними до праці, вб'ють двох-трьох полонених і запросять дарувальників на обід.
Отож вони якомога чемніше відклонилися дикунам, висловивши їм свою пошану, наскільки це можливо зробити, коли обидві сторони зовсім не розуміють один одного, відчалили і попливли назад до першого острова, а, прибувши туди, випустили вісім полонених на свободу, бо їх було таки забагато. Під час плавби вони намагалися якосьь порозумітися з полоненими, але дарма. Англійці щось говорили їм, давали, робили для них, а ті в’одно чекали, що білі от-от їх заб'ють. Передусім їх розв'язали, але бідолахи взялися репетувати, особливо жінки, наче їм приставили ніж до горла, бо гадали, що їх розв'язали, аби вбити.
Те самісіньке з їжею: мовляв, бояться, що вони схуднуть і стануть неїстівними. Варто було на когось пильно подивитися – всі вирішували, що той або та, на кого дивляться, здається вгодованішим, і, отже, буде першою жертвою. Навіть через кілька днів, попри добре і ласкаве поводження з ними їхніх нових хазяїв, вони день при дні чекали, що когось із них заріжуть на обід або на вечерю.
Коли троє мандрівників переповіли чи, радше, звітували про свою виправу, іспанець поцікавився, а де ж ті бранці, й почув, що їх висадили на берег та розташували в одній хатині і що пригодії прийшли просити харчів для них, іспанці й двоє інших англійців, тобто, вся колонія, вирішили піти поглянути на них, захопивши з собою й батька П'ятниці.
У хаті абсолютно голі полонені сиділи зв'язані: англійці на березі відразу зв’язали їм руки, аби вони не захопили каное та не втекли: троє гарних ставних чоловіків років тридцяти–тридцяти п'яти років та п'ятеро жінок – дві років тридцять–сорок, двом 24–25; а п'ятій, статурній красуні – не більше 16-17. Усі жінки – вродливі та гожі смаглявки; аби ж дві вродливиці були білими, то і в Лондоні вважалися б кралями – і милолиці, і чемні, особливо, коли їх потім повбирали, хоча вбранням ту одежину назвати важко.
Іспанці, люди чемні, стримані й лагідної вдачі та вельми скромні, відчули себе наразі, як у сливах, бо ніяково було дивитися на трьох гольцем голих чоловіків і п’ятьох жінок, зв’язаних докупи і в жалюгідному становищі, – ще й чекали вони, що їх щомиті можуть витягти, розтрощити голову і з’їсти, ласуючи ними, наче свіжою телятиною.
Тож спочатку наші послали в хату старого індіянця, батька П'ятниці, подивитися, чи не впізнає він когось і чи не зможе з ними порозумітися. Увійшовши до хижі, старий пильно придиввився до них, але не побачив знайомих, і тільки одна жінка зреаґувала на його слова і знаки. Але й цього вистачило, аби пояснити полоненим, що вони в руках християн, які не їдять ні чоловіків, ні жінок, і, отже, можуть не боятися за власне життя. Переконавшись у цьому, полонені страшенно зраділи й почали виражати свої почуття найдивовижнішими жестами, бо належали до різних племен.
Через жінку, яка служила їм перекладачкою, наші запитали, чи бажають дикуни їм служити й працювати на людей, які вивезли їх з полону і врятували їм життя? На ці слова полонені погналися в танок, завдаючи то те, то те собі на плечі на знак того, що вони охочі працювати.
Губернаторові спало на думку, що присутність жінок у їхньому середовищі може призвести до непорозумінь, сварок і навіть кровопролиття, і він запитав трьох англійців, як вони мають намір вчинити з жінками – трактуватимуть їх як служниць чи дружин? Один з англійців відразу вихопився: «І те, й інше». А губернатор йому на це: «Я вам цього не боронитиму, бо тут ви самі собі панове, але маю одне застереження, аби уникнути чвар поміж вами, а саме – я вважаю, що кожен з вас має брати собі за дружини лише одну жінку, і на неї, наче на шлюбну дружину, ніхто більше не претендуватиме». Ця вимога здалося всім слушною, і всі охоче погодилися з нею.
Відтак англійці запитали іспанців, чи бажає хтось із них взяти собі дружину, але все іспанці відмовились. Одні сказали, що у них дружини в Іспанії, інші, що їм неприємні не-християнки, і всі одностайно заявили, що вони не чіпатимуть цих жінок, – таких чеснот я в жодних своїх мандрах не зустрічав. А от п'ятеро англійців взяли собі по дружині, себто по тимчасовій дружині, і зажили по-новому. Бо іспанці ж і батько П'ятниці залишилися жити в моїй садибі, яку вони значно розбудували. З ними жили і троє слуг, захоплених в останній битві з дикунами, – і це було ядро колонії, яка постачала інших їжею і допомагає їм у міру спромоги.