Щоправда, дружини тієї трійці були і умілі, і охайні. Вони вивчили англійські наїдки і куховарити – в того англійця, що за кухарчука був на кораблі, і відмінно ладнали своїм чоловікам присмаки, а їхні подруги так і не осягли цього, і тому той кухарчук сам собі куховарив. Що ж стосується чоловіків трьох працьовитих жінок, то вони били байдики, діставали черепашачі яйця, ловили рибу і птахів, – будь-що, аби не працювати, що й позначалося на їхньому побуті. Роботящі жили добре і в достатку; ледарі – в злиднях і нестатках, – і так, гадаю, завжди буває у світі.
А тепер розповім про нечувану придибашку: якось удосвіта до берега причалило п'ять-шість каное з індіянцями або дикунами, кажіть як хочете; давнім звичаєм вони намірилися попоїсти м'яса своїх рабів; ці завички тубільців ні іспанців, ні моїх земляків вже не дивували, – їх обходило одне – аби дикуни їх не помітили, адже вони не знають, що на острові хтось є, а тому любісінько зроблять своє й попливуть додому; тому на всіх трьох плантаціях людям сказали сидіти нишком, виставивши дозорців, які сповістять, коли човни дикунів відпливуть від берега.
Ніби й слушний рішенець, та ба – не пощастило і дикуни довідались про острів’ян, що призвело осельників до розпачу. Коли каное дикунів відчалили, іспанці повиходили за межі своїх ділянок, а деяким небайдужим кортіло подивитись, що ж там дикуни робили. На превеликий подив, вони знайшли трьох дикунів, що їх сон переломив. Чи то вони понаїдалися до невпоїду та поснули, чи то ходили до лісу й не встигли повернутися вчасно.
Іспанці дивом дивувались і не знали, на яку стати. Так сталося, що з ними нагодився губернатор-іспанець, але й він не знав, що діяти. Рабів у них вже достатньо, а цих убивати ніхто не хотів, бо, як пояснив мені губернатор, вони не могли пролити невинну кров, бо ці небораки ніякого лиха їм не заподіяли, на майно не зазіхали, тобто, в цьому випадку, сварка на воротях їм не висить. Отож, треба віддати належне цим іспанцям, – хай там хоч що кажуть про жорстокість іспанців у Мексіці й Перу, – я не зустрічав деінде сімнадцять настільки ж стриманих, поміркованих, чеснотливих та ввічливих веселунів і зухів, як ці іспанці, а жорстокість була їм не до душі; їм чужа нелюдськість, варварство, розбишацтво, бо ці мужні люди сповнені високого духу. Їхні вдача і спокій виявилися у тій мороці з трьома англійцями, а наразі гуманність і справедливість – у випадку зі згаданими дикунами. Отож, порадилися вони й вирішили причаїтися ще на якийсь час і спробувати дочекатися, коли й ці троє попливуть. Але тут губернатор пригадав, що у дикунів не було човнів, а якщо їм дозволити блукати по острову, вони конче викриють житло і колоністів. Тому вони повернулися за деякий час і побачили, що дикуни й досі сплять, та вирішили розбудити їх і взяти в полон, – так і вчинили. Прокинувшись, бідолахи перепудились, коли їх хапали та зв’язували, бо, як і жінки, опасувалися, що їх повбивають і з’їдять, тому що їм здавалося, що увесь світ живе за їхнім звичаєм і їсть людське м’ясо, проте їх заспокоїли й забрали з собою. Добре хоч не відвели їх одразу до укріпленого маєтку, тобто мого осідку попід горою, а – до садиби, де вони займалися господарством, – тримали кіз, порали лан тощо, – і відтам до оселі двох англійців. Там їх пристановили до справи, хоча робити їм, власне, було майже нічого, і вже не знаю чи через недбалість вартових, чи гадали, що бранцям нікуди подітися, але один з них накивав п’ятами до лісу, й більше про нього не чули.
Вважалося, що він незабаром повернувся додому човном або каное, бо тижні через три-чотири на острів знову прибули дикуни, побенкетували два дні й попливли геть. Це припущення насправді нагнало їм ляку, тому що, якщо утікач щасливо повернувся з товаришами додому, то, звичайно, розповів їм, що на острові є люди, що їх мало і вони слабкі, хоча, на щастя, йому ніколи не казали, скільки всього колоністів і де вони живуть, не стріляли при ньому з рушниць і не показували інші криївки, як от мою печеру або сховок, який спорудили двоє англійців.
Першим доказом утікачевих свідчень у себе вдома стало прибуття через два місяці шістьох каное, що в кожній було по сім, вісім або й десять дикунів, – вони провеслували здовж північного берега, куди раніше не потикалися, і через годину після того, як схопилося сонце, висадилися у зручній місцині приблизно за милю від житла двох англійців, де ото ж тримали утікача. Як зауважив іспанський очільник, аби всі колоністи нагодилися там, то шкоди було б менше, бо всі прибульців там і поклали б, але все випало інакше, тому що двоє не могли подужати п’ятдесятьох. Двом англійцям поталанило помітити каное в морі за ліґу до берега, тобто понад годину до висадки, а висадилися дикуни за милю від поселення, а це ще якийсь час на дорогу. Оскільки наразі підтвердилися гадки про зраду, передусім належало зв’язати двох рабів, що лишилися, і наказати двом із трьох чоловіків, котрі були із їхніми жінками (які вже нібито довели свою відданість), відвести бранців, обох жінок разом з поклажею, яку подужають нести, до лісових криївок, про які я вже згадував, позв’язувати дикунам руки й ноги там і чекати на подальші накази.