Побачивши, що дикуни висадилися на берег і рушають у їхньому напрямі, вони повипускали молочних кіз із загороди й погнали їх у лісову гущавину, аби прибульці думали, буцім це дикі кози, але паскудник, який вів прибульців, усе гарненько їм переповів, і дикуни прямували просто до місця.
Отож настрахані колоністи притулили дружин і пожиток та послали одного з трьох рабів, який перебував з жінками, а тут нагодився цілком випадково, чимшвидше підняти по тривозі іспанців, а самі тим часом озброїлись, зібрали наявну у них амуніцію та рушили до того місця в лісі, де сховалися їхні дружини; пересувалися вони, витримуючи дистанцію, аби наглядати за тим, куди підуть дикуни.
Далеко вони не зайшли, і згори їм видно було, як невелике військо дикунів посунуло на їхнє селище, і ще за мить зайнялися їхні садиби, переймаючи людей скорботою і розпачем, бо цю величезну втрату вони не хутко надолужать. Вони стояли й дивилися, як дикуни, наче звірі, сипонули по всьому терену та заходилися все плюндрувати в пошуках здобичі та людей, що про них їм таки доповіли.
Як побачили обоє англійців лихого ворога, вирішили відійти на півмилі, бо розбишаки могли й у цей бік завернути, і за ними ж сила, але, міркували вони, що далі дикуни посуватимуться, то більше розпорошуватимуться. Наступну зупинку зробили перед входом у чащобу, де стояло величезне здуплавіле дерево, – залізли в дуплище, аби розгледітися, як там. Аж ось прямцем на них біжать двоє дикунів, а за ними – ще п’ятеро, ген-ген семеро чи восьмеро кинулися в інший бік, – себто нишпорили скрізь, як мисливці за дичиною.
Сердеги губилися в здогадах: залишатися в дуплі й чекати або тікати, – проте вагались вони недовго й вирішили: якщо дикуни й далі так лютуватимуть, перш ніж надійде допомога, вони зможуть викрити лісовий схрон, і тоді все пропаде, й тому ухвалили боронитися, і як ворог наляже й буде притуга, доведеться видертися на дерево і відстрілюватися згори до останнього набою, якщо тільки дикуни, яких висадилося душ із п’ятдесят, – не підпалять дерево.
Далі взялися обговорювати, чи покласти відразу двох дикунів, що біжать попереду, чи почекати на трьох наступних і таким чином знищити середню ватагу, роз'єднати групи з двох і п'яти нападників, і вирішили перших двох пропустити, якщо тільки вони самі не помітять їх у дереві й не нападуть на них. Справді перші два дикуни самі подались убік, а от трійка й п’ятірка прибульців попрямували до дерева, ніби знаючи, що там англійці.
Коли дикуни наблизилися, вирішили відстрілювати їх по черзі, причому один постріл міг покласти відразу трьох, бо в кожний набій вкладалося три-чотири кульки, а дупло утворювало ніби стрільницю й дозволяло, залишаючись невидимим для ворога, добре наміритися і, аби краще влучити, підпустити наскочника ярдів на тридцять.
Чекаючи отак на нападників, оборонці розгледіли, що один з них – той самий утікач; вони впізнали зрадника і вирішили, що не спустять його з уваги, хоча б для цього довелося стріляти їм обом: другий стояв наготові, щоб, якщо дикун не впаде від першого пострілу, покласти його другим. Але перший англієць теж був гарний стрілець, і коли дикуни опинились в одній лінії, він вистрелив і влучив у двох одразу, – першого поцілило в голову й він загинув на місці, а другому – індіянцеві-втікачеві – куля вийшла упростріль, але не вбила, ще й поранила третьому плече, і він упав на землю так гидко так кричав кричма не стільки через біль, скільки зо страху.
П'ятеро, що бігли позаду, наче прикипіли до місця, перепудились радше від гуку пострілів, ніж від усвідомлення небезпеки, бо гучна луна в лісі ще помножується й стає громовою, переполохані птахи здіймаються з гамором та кожна ж кричить на свій манір, – так було й тоді, коли я вперше вистрілив на острові.
Коли все знову принишкло, дикуни, не тямлячи, що воно таке було, безбоязко підійшли до того місця, де в жалюгідному стані лежали їхні товариші. Бідолашні нетіпаки не підозрювали, що й на них чигало таке ж лихо, і тому купчилися біля пораненого, – гомоніли межи собою й розпитували потерпілого, як це сталося, а той їм відказав, мабуть, що спочатку блиснув вогонь, а потім їхні боги вбили громом перших двох і поранили його. Либонь, так і було, бо поруч вони нікого не бачили, пострілу ніколи в житті не чули й не чули нічого про рушниці, про вбивання і поранення на відстані за допомогою вогню й куль, тому що якби вони щось колись чули, то наразі так безпечно не товклися б, спостерігаючи стан товариша і зовсім не дбаючи про себе.