Тиск зростав, Аткінса поранено, двоє вбитих, – нашим довелося відступити на пагорб у лісі; іспанці, після трьох гуртових стрілів також відступили, бо дикунів була така сила й перебували вони в такому розпачі, що, хоча понад п'ятдесят душ було вбито і ще більше поранено, вони сунули й сунули попри небезпеку та випускали хмари стріл, а, на додачу, їхні поранені, якщо могли рухатись, ошаліли від ран та билися як скажені.
Відступивши, наші покинули вбитих іспанця та англійця, а коли дикуни прибігли, вони взялися нівечити трупи – ламали руки й ноги, розвалили голови дубцями й дерев'яними мечами; вони не схотіли переслідували відступаючих, але своїм звичаєм стали у коло, й двічі покрики звитяги пролунали в повітрі, після чого вони принижено спостерігали як кілька їхніх поранених помирало від втрати крові.
Коли іспанець-губернатор зібрав весь невеличкий загін на пагорбі, Аткінс, попри свою рану, наполягав, аби гуртом перейти у наступ на дикунів, але іспанець заперечив: «Ви ж бачите, сеньйоре Аткінс, як б'ються їхні поранені, – заждімо до ранку, а завтра вони почнуть потерпати від ран та знесилення, і нам поменшає ворогів». Слушна була порада, однак Білл Аткінс весело її відкинув: «Атож, сеньйоре, це й мого поранення стосується, і, доки є снага, я хочу битися». «Годі, сеньйоре Аткінсе, ви вже довели свою хоробрість, і тепер ми за вас повоюємо, а наразі зачекаємо до ранку». Так і вчинили.
Але ніч була ясна, місячна, а дикуни розбрелися навсібіч, пораючись біля мертвих і поранених та зчиняючи галас у цій зам’ятні, і тому наші таки вирішили напасти вночі, спочатку випаливши на них; відтак той англієць, біля садиби якого почався бій, повів їх в обхід лісом і бережком на захід, а тоді – завернув на південь, і так оборонці безшумно підкралися до того місця, де лежав найбільший гурт дикунів, і, перш, ніж ті схаменулись, вісім наших випалили на них, завдавши страшних втрат, а через півхвилини випалило ще восьмеро, наміряючись таким чином, аби вигубити найбільше ворогів, причому дикуни не бачили, де ворог і куди тікати.
Іспанці знов завдали їм гарту, а тоді розділилися на три загони, щоб напасти на ворога разом з трьох сторін. У кожному загоні налічувалось вісім оборонців – двадцять двоє чоловіків і двоє жінок, які, до речі, також виявилися відчайдухами. Зброю поділили порівно між загонами, включно з галябардами й тесаками. Вони хотіли радше залишити жінок у прихистку, але ті схотіли загинути разом зі своїми чоловіками. Впорядкувавши таким чином своє маленьке військо, наші вийшли з нетрів і впритул наблизились до ворога, галайкаючи щодуху; розгублені дикуни збилися докупи, чуючи ревище з трьох боків. Вони б чинили опір, якби нас бачили; стріли полетіли тільки тоді, коли ми опинилися біля них, – бідолашного старого П’ятницю було навіть легко поранено. Але наші, не давши їм отямитися, бухнули гуртом з трьох сторін майже впритул, а тоді ухопилися в саму гущу та взялися їх періщити прикладами мушкетів, шаблями, дубцями і сокирами, і так добре їх почастували, що ті з оглушливим зойком кинулися куди очі світять рятувати своє життя.
Наші були вкрай стомлені: у двох сутичках вони вбили або смертельно поранили понад сто вісімдесят дикунів, а решта, що перелякана на смерть, дременула щодуху через ліс і пагорби до узбережжя, де вони висадилися і де стояли їхні каное, а ми їх до пуття й не переслідували. Проте їхнє бідування на цьому не скінчилося, бо з моря дув буревій, і вкрай важко було відплисти, а деякі каное просто потрощило прибоєм.
Наші зраділи перемозі, але на спочинок часу не було: трохи під’їли й рушили до тієї частини острова, куди дременули дикуни, аби подивитися, що коїться. Отож довелося знову йти через побойовище, де залишилося ще кілька напівживих істот, – страшно на таке дивитися, тому що одне діло закони війни, а друге – оця мізерія.
Але наразі минулося без наказів: їхні слуги-дикуни подобивали нещасних тесаками.
Неподалік натрапили на ще одне місце, де знайшлися рештки розбитої армії дикунів душ із сто; більшість сиділа на землі, обхопивши голову руками й зіперши її на коліна. Коли наші наблизились на відстань двох пострілів з мушкета, губернатор-іспанець наказав двічі стрелити сліпими набоями, аби подивитись на їхню реакцію – ладні ще битися або вдались у тугу й занепали духом, – і згідно з цим діяти.