Військова хитрість спрацювала: почувши перший випал і побачивши вогонь другого, дикуни в зам’ятні схопилися на рівні ноги, і, побачивши наш наступ, з зойком і виттям – наші досі такого не чули й не бачили – кинулись бігти угору схилом та вглиб острова.
Спочатку наші гадали, що ліпше була б погода й дикуни попливли б геть, і навіть не подумали, що тоді в них була б нагода повернутися з такою силою, якій не можна було б ставити чоло, або здійснювати великими загонами періодичні наскоки, аби талувати острів і голодити острів’ян. Найкращу пораду дав Вілл Аткінс, який попри рану пішов з ними: скористатися ситуацією і відрізати дикунів від човнів, позбавляючи їх можливості будь-коли повернутися й нищити острів.
Вони довго радились, дехто був проти, бо боялись, що негідники поховаються в нетрях і становитимуть для острів’ян загрозу: доведеться полювати на них, як на диких звірів, господарство почне підупадати, плантації обкрадатимуться, свійські кози захиріють, і почнуться злидні.
Він казав, що краще мати справу з сотнею людей, ніж з сотнею племен, і що слід не тільки знищити човни, а й перебити дикунів, бо ті їх самих винищать. Його докази були такі переконливі, що всі погодилися з ним і спочатку взялися за човни, – набрали хмизу й спробували підпалювати, але мокре дерево не хотіло горіти, хоча й так верхні частини обвуглилися, і човни стали непридатними для плавання. Коли індіянці побачили, що коїться, то деякі з них почали вибігати з лісу та, наблизившись до наших, падати на коліна, вигукуючи: «Оа, Оа, Варамокоа» та інші слова своєю мовою і жестами благати пощадити човни й дати їм відпливти назавжди.
Але наші вже переконалися, що їм немає іншого способу врятуватися самим і врятувати колонію, як саме не дати дикунам повернутися, бо якщо хоч один повернеться, колонія пропаде, і тому, попередивши дикунів, що пощади не буде, вони знову взялися за човни та зруйнували їх всі, крім тих, які ще раніше потрощила буря, – через це дикуни в лісі зняли страшний лемент, який всі наші чули виразно, і з шалу заметушилися по острову, і невідомо було, що з тим робити.
При всьому своєму розумі, іспанці не зметикували, що, доводячи до розпачу дикунів, слід було водночас подбати про плантації, бо хоча худобу й встигли поховати, а індіянці не змогли знайти головне пристановище, тобто стару садибу під горою й печеру в долині, але плантацію біля кишла надибали, – усе поталували, знищили огорожу й насадження, витоптали збіжжя, вигубили врожай достиглого винограду й самі виноградники, тобто заподіяли нашим величезні збитки без будь-якої користі для самих себе.
Наші ладні були битися з дикунами за будь-яких умов, але переслідувати або полювати на них не могли, бо дикуни надто швидко бігають, порівняно з нашими, й була небезпека наштовхнутися на цій гурт наскочників. Добре, що хоч зброї в них не було: луки залишились, а стріли скінчилися й не було з чого їх виготовлювати й бракувало різального знаряддя.
Нині їх спіткала велика біда і стан їхній був жалюгідний, але ж і нашим людям були непереливки, бо хоча криївки й збереглися, але їхні запаси знищено, врожай поталований , і хтозна, що з цим усим робити. Єдиний набуток, що лишився, – худоба в долині біля печери, трохи збіжжя, що там вродило, та ще плантація трьох англійців.
Товаришів у Вілляма Аткінса лишилося двоє, бо одного вбила стріла, влучивши попід скроню, і він замовк назавше, – це той варвар, котрий зарубав раба сокирою, а згодом намірявся перебити всіх іспанців.
На мою думку, їм було наразі гірше, ніж мені, коли я знайшов зернята рису та ячменю, вчився вирощувати збіжжя, доглядати приручену худобу, бо в них тепер, образно кажучи, сто вовків на острові, які ладні зжерти все, що вхоплять, але піймати яких дуже важко.
Розглянувши своє становище, наші насамперед вирішили, якщо вдасться, загнати дикунів у найдальший південно-західний куток острова, щоб, якщо на берег висадяться нові дикуни, вони не змогли знайти один одного, а відтак щоденно полювати на них і щоразу вбивати, аби зменшити загальну кількість, а якщо вдасться приручити їх і поставити до якоїсь роботи, – дати зерна, навчити рільництву й жити власною щоденною працею.
Для цього наші й узялися переслідувати дикунів і так залякали їх вогнепальною зброєю, що коли через кілька днів хтось стріляв з мушкета в індіянця, той, навіть не поранений, падав з переляку на землю. Тубільці так перепудилися, що дедалі намагалися не потрапляти на очі, але наші їх однаково переслідували й щодня когось вбивали або ранили, – дикуни не виходили з нетрів і виярків, їм бракувало їжі, й перегодом їх надибували в лісі померлими з голоду.