Тут мені пригадалося моє острівне королівство, де збіжжя я вирощував лише стільки, скільки міг спожити, і кіз розводив як до потреби, і гроші лежали в скрині, доки не взялися цвіллю, бо за двадцять років я й не поглянув на них.
Аби я все це довів тоді до ладу, як підказували розум і реліґія, то зрозумів би, що для раювання потрібні не тільки людські розваги та що існують понад це якісь вищі сенс і мета життя і що слід прагнути володіти ними чи принаймні до них пориватися, топчучи ряст.
Але моєї мудрої порадниці більш не було зі мною, і я був схожий на корабель без стерничого, що пливе за вітром. Знов думки мої зачепилися за старе: нестримно вабили далекі мандри; і всі мої попередні невинні уподоби, – ферма, садок, худоба, родина, які були всім для мене, – втратили для мене принадність, як музика для глухого чи їжа для людини, яка втратила смак. Отож я надумав покинути господарство, винайняти свою ферму й повернутися до Лондона. І за кілька місяців так і вчинив.
Але й у Лондоні було мені маркітно; це місто було мені не до душі, справи не давалися до рук, то й лишалося мені тільки байдики бити, як роблять ті, про котрих мовиться, що вони – нікчемні Божі творіння, не варті ламаного шеляга, й однаково, чи живуть вони чи гинуть. Мені як людині завжди діяльній таке гультяйство виявилося не до серця, і часто я собі примовляв: «Митець на все – та ледащо», – більше пуття було, коли я двадцять шість днів тесав одну дошку.
Саме розпочався 1693 рік, і додому повернувся зі своєї першого нетривалої подорожі до Більбао мій небіж, якого, як говорив раніше, я зробив моряком і, згодом, капітаном корабля. Він прийшов до мене і сказав, що знайомі купці пропонують йому пливти у торговельних справах до Ост-Індії й Китаю. «Отож, дядьку, – запропонував він мені, – якщо ви рушите зі мною, я можу висадити вас на острові, де ваше старе пристановище, бо ми йтимем курсом на Бразилію».
Ніщо краще не передбачає майбутні події та не свідчить про існування невидимого світу, ніж збіг сторонніх речей з нашими потайними уявленнями, про котрі ми нікому не кажемо.
Мій небіж не знав про те, що до мене повернувся мій хворобливий потяг до мандрів, і я ж не знав, що він збирається таке запропонувати під час ранкового візиту; мене брали думки та гадки, й після розмислу над своїм станом я поклав їхати до Лісабону й порадитися зі своїм старим капітаном; відтак, якщо це доцільно й практично, я радо подався б знову на острів, аби подивитися, що сталося з моїми людьми. Мене обсіли думки про заселення острова, про перевезення переселенців з Англії, про виключне право на володіння тощо, аж тут прийшов небіж з пропозицією завезти мене на острів дорогою на Ост-Індію.
По довшій павзі я пильно поглянув на нього й запитав: «Хто, в дідька, напоумив тебе на цей рейс?» Приголомшеному небіжу спочатку аж мову одібрало, але незабаром йому відійшло, коли він зауважив, що його пропозиція не завдала мені особливого невдоволення. «Гадаю, поганого в цьому нічого немає», сказав він, «та й вам приємно буде побачити свою нову колонію, де ви колись управували з більшим умінням, ніж більшість монархів у світі».
Одне слово, його план настільки відповідав моїй вдачі, настроєві, про який я стільки торочив, що я йому коротко відповів, що як він домовиться з купцями, то я ладен приєднатися, хоча, можливо, там на острові й залишусь. «Невже ви хочете знову залишитися там?» – запитав він. «Але ж ти зможеш забрати мене поворітьма…» Він відповів, що це неможливо, бо купці не дозволять йому з таким дорогим крамом робити гак, що відбере цілий місяць, а, може бути, й три–чотири. «Понадто, можу спіткати якась лиха доля, і я зовсім не повернусь, – додав він, – тоді ви опинитеся в такому ж стані, як колись».
У цьому була рація, але ми вдвох знайшли на це раду: вирішили взяти на облавок розбірну шлюпку, яку теслі, котрих ми вирішили прихопити з собою, зможуть на острові за кілька днів зібрати й спустити на воду.
Я не довго повертав розумом, бо настирливість небожа збіглася з моїм прагненням і ніщо вже не стояло на заваді; з іншого боку, після смерті дружини не було кому щось мені підповідати, за винятком давньої моєї приятельки, удови, котра закликала зважити на мої роки, матеріальну забезпеченість та зайві ризики тривалої подорожі, а понад усе – на своїх маленьких дітей. Та дарма, мене поривало в дорогу, і я їй сказав, що такі незвичайні обсіли мене думки, наче відмова від подорожі означатиме спротив Провидінню; відтак вона кинула переконувати мене на інше й заходилася допомагати призапасатися в рейс, залагоджувати сімейні справи на час відсутності та клопотатися про освіту дітей.