Над зовнішнім обводом внутрішнього приміщення зроблено дашок; з тридцяти-двох кутів кросна вели до вершечків дилів внутрішнього дому на відстань двадцяти футів, що створювало кругову галерею до зовнішньої стіни завширшки теж двадцять футів. Внутрішній простір він поділив плетеними щитами на шість частин, і вийшло шість кімнат, що кожна з них мала одні двері до середини, а інші – до галереї, внаслідок чого остання також ділилася на шість частин, що зручно було і для можливого відходу, і для зберігання якихось речей по господарству. Ці шість відсіків не займали всю площу галереї, й там утворювалося ще десять пристойних кімнат, що до шістьох з них доступ був тільки з внутрішнього приміщення і вони служили коморами для внутрішніх кімнат, а в решті чотирьох – по дві з кожного боку – великих коморах чи клунях був наскрізний прохід до дверей внутрішнього обводу. Від зовнішніх дверей ви прямували до внутрішніх дверей, а з обох боків проходу була плетена стіна з дверима до великої кімнати або клуні завширшки двадцять футів і завдовжки тридцять футів; наступний прохід був коротший. Ніхто в світі не бачив подібних чудових плетених будівель. У цьому величезному вулику жили три сім'ї: Білл Аткінс, його товариш і вдова вбитого третього англійця з трьома дітьми (третім вона була вагітна, коли загинув її чоловік); вони охоче ділилися з нею хлібом, молоком, виноградом, а також упольованими дикими козенятами та черепахами, – отак усі й жили в достатку, хоча й не були вони такими підприємливими, як сім'ї двох інших англійців, про що я вже згадував.
Ще одна питання, котре не можна оминути, – це реліґія; не знаю, чи було в них щось такого, але, як і всі моряки, вони раз у раз згадували про Бога, коли клялися його ім'ям; їхні бідні, неосвічені дикунки-дружини теж на тому не зналися, хоча й побралися з християнами, якими вони вважались; моряки про Бога знали мало і тому не могли балакати про це з дружинами, – і про Бога і про реліґію.
Найважливіше, чого дружини справді навчилися від них, – це досить добре говорити по-англійському, і всі їхні діти, яких було загалом близько двадцяти, змалку починали розмовляти по-англійському, хоча спочатку й висловлювалися кострубато, як їхні матері. Коли я приплив на острів, діти були віком до шести років, бо ще ж і сімох років не минуло, відколи в острів’ян з’явилися ці п’ятеро дикунок; майже всі мали дітей, і на щодень були потульчиві, спокійні, працьовиті, скромні й чемні, охоче допомагали одна одній, спостережливі, віддані своїм чоловікам (хіба що шлюбними чоловіками я їх не назву) і якщо їм чогось справді бракувало, то це християнської науки та законного шлюбу, але незабаром я допоміг це надолужити, принаймні мій візит цьому сприяв.
Розділ VI. Порада французького ченця
Це я вам переповів усе про колонію та англійських ланців, а тепер треба сказати про іспанців, які складали ядро всієї цієї сім'ї та в житті яких теж було багато визначних подій.
Я багато бесідував з ними про те, як їм велося з дикунами. Вони раз по раз поверталися до того, що на острові для знання їхнього та вміння нема застосування; що вони бідні, нещасні й покинуті, і якби навіть у них з'явилася нагода поліпшити своє становище, вони настільки піддалися відчаю і так занепали духом від знедолі, що не чекали вже нічого, крім голодної смерті. Один з них, поважний і розумна чоловік, сказав мені, що тепер він переконався у своїй неправоті і зрозумів, що людям мудрим не личить піддаватися розпачу, – слід використовувати кожну нагоду –і в поточному житті, і на перспективу; він додав, що журба – безглузде й марне відчуття, бо здебільшого спрямоване на минуле, яке неможливо ні повернути, ні виправити, і нехтує майбутнім, спасінням, збільшує печаль і не дає розради, і ще він повторив до цього іспанське прислів’я, котре по-іспанському я не процитую, але для себе я переклав його так:
Не шукай собі турботи,
Бо вона додасть роботи.
Потім він висловлював захвати дрібними вдосконаленнями, котрі я поробив на самоті, – моєю невтомною працьовитістю, як він це назвав, і вміння перетворити умови мого життя, що спочатку були набагато гірші за їхні, на існування, набагато щасливіше за їхнє тепер, коли вони разом. За його спостереженнями англійці виявляють у скруті більше присутності духу, ніж інші нації, а іспанці й португальці найгірше дають собі раду з негараздами, бо перше, що вони роблять при небезпеці, коли минається початкова реакція , – беруться розпачувати, занепадають під тягарем лиха і помирають, замість того, щоб зібратися з думками і придумати, як позбутися біди.