Я відповів, що їхній випадок і мій – зовсім різні, що їх викинуло на берег без найнеобхіднішого – без їжі й засобів для існування; звичайно, мені теж були непереливки, бо я жив один, але небо подарувало мені найнеобхідніше, викинувши корабель на берег, – така допомога будь-кого спонукала б діяти. “Сеньйоре”, – заперечив іспанець, “якби ми, бідолашні, опинились на вашому місці, то, на відміну від вас, і половини всячини не врятували б з корабля. Ні”, – вів він далі, “ми й плоту не спорудили б і перевезти речі на берег без весел і вітрила не подужали б, та й ніхто з нас сам усього того не переробив би! ” Ну, я попрохав його, що – годі компліментів, а хай краще розповість, як вони опинились на цьому березі. Він розповів, як їм не пощастило прибитися до берега, де жителі не мали харчів, але вистачило глузду вчасно відпливти й рушити до острова неподалік, де була їжа, але не було людей; тобто їм так сказали, що їжа там є, а людей нема… тобто що туди вчащають тринідадські іспанці й завозять туди кіз і свиней, що вельми там розплодилися, а ще там багато черепах і морських птахів, – одне слово, м’яса по достатком, а хліба нема; натомість тут тубільці дали їм тільки якихось непоживних коренів і трав та й потому, бо як ми не людожери – краще вони нас не трактуватимуть.
Вони мені переповіли про даремні численні спроби цивілізувати дикунів і привчити їх до людських звичаїв, а тубільці їм на те – це ж ви, мовляв, прибули сюди по допомогу й підтримку, а тепер прагнете повчати хлібодавців, бо вчити інших може лише той, хто сам собі дає раду.
Вони розповідали страшні речі про свої злигоди: іноді по кілька днів сиділи без їжі, бо на їхньому острові населення складалося з ледарів і тому мали набагато менше необхідних для життя засобами , ніж можна собі уявити в цій частині світу, хоча ці дикуни були менш хижі й ненажерні, ніж ті, які мали більше харчів. Вони також розказали про прояви мудрості й добра продуму Божого в усьому світі та в їхньому випадку: якби вони під спонукою біди й довколишнього пустища шукали кращої місцини для життя, то не змогли б скористатися наданою мною можливістю порятунку.
А ще повідали мені, як місцеві дикуни хотіли узяти їх з собою на війну, бо насправді з вогнепальною зброєю – аби ж то вони не розгубили всю амуніцію – можна було б і друзям допомогти, і налякати тих самих друзів і ворогів; проте так склалося, що нема ні пороху, ні куль, і відмовитись від походу ніяк; тому на бойовищі вони опинилися в ще гіршому стані, ніж самі дикуни, бо у них не було луків і стріл, а якщо дикуни й давали, то вони не вміли користуватися ними. Тому залишалося тільки підставлятися під стріли, доки справа не доходила до рукопашного бою, – тоді іспанці орудували трьома своїми галябарди та змушували до відступу ціле військо дикунів цією зброєю та ще загостреними палицями, вставленими в дула мушкетів.
Проте бувало, що їх оточували стовпища ворогів, які брали оборонців під обстріл; тоді навчилися робити дерев’яні щити, обтягали їх шкурами якихось диких звірів й захищалися таким чином від обстрілу; якось п’ятьох із них дикуни поклали дубцями, а одного забрали в полон, – того іспанця, що я зВіллняв. Спочатку гадали, що його вбито, а коли з’ясувалося, що він у полоні, їх прибило жалем, і вони радо пожертвували б власним життям задля його зВіллнення.
Хлопці живописали, як із цієї скрухи їх визволяли товариші, даючи ворогові відсіч, доки всі не приєдналися до гурту, крім того, якого вважали мертвим; відтак вже разом прокладали собі шлях галябардами й мушкетами, ідучи тісною лавою крізь тисячну юрбу дикунів, і поклали всіх перед собою, здобуваючи перемогу над нападниками; проте ніхто не радів, пам’ятаючи про втрату друга, котрого насправді разом зі ще кількома інший загін виніс із поля бою, про що я вже згадував.
Вони оповідали, як зраділи всьому тому, що я їм передав, і насамперед буханцям хліба, якого не бачили, відколи потрапили в цю діру, як на знаменували хліб хрестом та благословили, наче хліб небесний, та як залюбки споживали його разом з іншою рятівною поживою, але найбільше звеселили їм душу поява човнів та матросів, котрі мали доправити їх до їхнього благодійника.