Проте слів бракувало, і ця радість довела їх до справжнісінького шаленства: не знаючи, як інакше виразити свої почуття, вони крутилися, як в причині, – кожний на свій манір; одні на радощах плакали, інші – навісніли, а треті – втрачали свідомість. Я був украй вражений і згадав екстаз П'ятниці при зустрічі з батьком та людей, який я підібрав у морі, коли палахкотіло їхнє судно, про радість помічника капітана корабля, врятованого з безлюдного острова, де він мав загинути, та про свою радість, коли після 28-річної неволі на острові, капітан одного судна погодився доправити мене додому. І тому я чудово розумів настрої цих людей та переймався їхньою долею.
Отак стояли тут справи, а відтак я переповім , що я зробив для острів’ян і в якому стані залишив їх. Ми погодились у тому, що дикуни більше не повинні їх турбувати, – якщо й полізуть, то дістануть відсіч, навіть якщо їх буде удвічі більше. Потім я докладно обговорив з іспанцем, якого я називав губернатором, їхню подальшу долю на острові, бо приплив я не для того, аби забрати усіх з собою чи вирішити, кого брати, а кого залишити, – тим більше, що сила їхня поменшила, й залишатися ніхто не поспішав.
З іншого боку, я сказав, що маю на меті допомогти їм охазяйнуватися тут, а не вивозити їх звідси, і оце ж привіз багато всячини для них, бо їх чимало треба і для господарювання, і для захисту, крім того, зі мною прибуло кілька ремісників, котрі охоче допоможуть їм робити те, чого їм досі бракувало.
Це все я пояснив, зібравши усіх докупи, і, перш ніж роздати привезені речі, запитував кожного, чи скінчився давніший розбрат і чи можуть вони тепер потиснути один одному руку та згуртувати усе товариство задля спільної мети – без непорозумінь і заздрощів.
Віллям Аткінс вельми щиро і добродушно сказав, що у них було достатньо випробувань, щоб протверезіти, і вдосталь ворогів, щоб зробитися друзями, і що особисто він може йти з товариством до кінця і не заміряти лихого проти іспанців, бо вони йому нічого не зробили, і зрештою через скажену вдачу він сам на все напрохувався, за що він їх наразі й перепрошує – за всю дурість і заподіяну шкоду, а тепер нумо дружити та єднатися, і вже він докладе до цього всіх зусиль, а про Англію в найближчі двадцять років йому й думки шкода.
Іспанці сказали, що спочатку обеззброїли та виселили Вілляма Аткінса й двох його земляків за погану поведінку, – і цю ж справу вони порушували переді мною, – але він виявив таку мужність у битві з дикунами та кількох інших випадках, виявив таку відданість спільній справі, що вони пускають у непам’ять минуле, і на їхню думку, йому можна довірити зброю і видати частину запасів, а власне задоволення його поведінкою вони виявили в наданні йому повноважень нарівні з губернаторськими, а що вони покладалися на нього та його земляків, то й тепер відверто запевняють мене, що відтак інтереси у них спільні.
Після цих щирих і відкритих декларувань дружби, ми вирішили наступного дня разом пообідати, і насправді вчинили розкішну учту. Я наказав коку з помічником зійти на берег і разом з тим помічником старого кока, що був на березі, приготувати нам обід. Із судна ми взяли шість гарних куснів яловичини, чотири – свинини й мису для пуншу та все, з чого його роблять, десять пляшок французького клярету й десять пляшок англійського пива, що їх ні іспанці, ні англійці вже багато років не куштували і тому, мабуть, зрадіють такому почастунку.
Іспанці додали до учти п’ятеро ягнят, котрих кухарі засмажили, – трьох ягнят передали на борт матросам, аби вони поласували свіжим м’ясом з берега, як ми солониною з судна.
По учті, яка відбулася зі щирими веселощами, я поприносив паки з привезеними речами і, щоб уникнути суперечок при розділі, показав, що їх вистачить на всіх, – передусім ішлося ж про одяг.
Спочатку я розподілив матерію: рубок кожному на чотири сорочки, але – на вимогу іспанців – додав, аби вистачило на шість; це їх вельми влаштувало, бо вони вже й забули, що таке сорочка. Гребінного полотна я виділив на куцину, тобто камізелю, бо в ній у спеку не парить і легше працювати, а як обносяться – наказав шити нові такі ж; у такий же спосіб я ділив патинки, черевики, панчохи, капелюхи тощо. Аби ви тільки бачили вираз приємності на їхньому лиці, коли бідолаху бачили моє піклування і турботу. Вони сказали, що я їм – наче батько, бо легше жити в цій пущі, знаючи, що десь далеко в них є такий добродій, і всі з власної волі пообіцяли мені, що ніколи не покинуть острів без моєї згоди.
Тоді я представив їм привезених фахівців, у першу чергу таких необхідних, як кравець, коваль, двоє тесль, і відтак, коли я пішов, мій основний майстер на всі штуки та кравець на доказ своєї готовності відразу взялися до роботи та насамперед зшили кожному по сорочці, а ще не тільки навчили жінок шити, стебнувати та володіти голкою, але й приохотили їх допомагати шити сорочки і для їхніх чоловіків, і для решти. Теслі теж стали у добрій нагоді, – вони розібрали мої незграбні меблі та поробили гарні й зручні столи, ослони, каркаси ліжок, мисники, шафи, полиці тощо.