Щоб показати зугарного місцевого мастака, я повів їх до плетеної домівки Вілла Аткінса, і обидва теслі визнали, що ніколи не бачили такого удатного майстра й такої ловкої споруди, а один з них пороздивлявся якийсь час, а тоді й сказав мені: «Ми йому напевне не потрібні, – просто дайте йому відповідне знаряддя. ».
Відтак я приніс весь запас інструментів і дав кожному заступ, лопату й граблі (борін та плугів у нас не було), а ще кожному селищу – мотику, лом, теслярську сокиру й пилку і обумовив, що, як вийдуть з ладу, всі ці знаряддя мають без зволікання замінюватися новими з мого складу. Цвяхи, клямри, клямки, молотки, долота, ножі, ножиці та інші залізні вироби малися по достатком, та й ніхто більше не візьме, бо тільки дурень марнуватиме їх на пусту роботу, а для коваля я призапасив дві тонни ковного заліза.
Острів’яни могли вельми радіти привезеному великому запасу пороху і зброї, бо відтепер вони могли при нагоді, як я колись, вирушати з двома мушкетами за плечима та у вигідній ситуації давати відсіч хоч і тисячі дикунів.
Я взяв з собою на берег юнака, мати якого померла з голоду, і служницю, охайну, виховану і побожну дівчину, що її чемність викликала загальну прихильність. Згодом, побачивши, що на острові все налагоджується й перспективи гарні, та й справ з Ост-Індією не було, а тому й рушати в далеку плавбу нема рації, – обоє попросили в мене дозволу лишитися на острові і ввійти в мою сім'ю, як вони виражалися.
Я охоче пристав на це, – їм відвели невелику ділянку землі, на якій вони поставили три курені чи хатини, обгороджених тином і палісадом, як в Аткінса, що його плантація до них прилягала. Кожен курінь мав по житловій кімнаті на особу, а в приміщенні посередині влаштовано склад і їдальню.
У теж місце перебралися й інші двоє англійців, і острів поділився на три колонії: іспанці зі старим П'ятницею та першими слугами – у моїй оселі під горою, – це така ніби столиця; попід горою й потойбіч вони все порозбудовували, забезпечивши собі і сховок, і достатній простір. Такого схованого лісового містечка досі в світі не було; ручаюся, що й тисячу людей могли шукати його по всьому острову цілий місяць, але, якщо не знали, де саме дивитись, то й не знайшли б. Дерева росли так щільно й швидко, що їх треба було б спочатку зрубати, аби побачити щось, крім двох стежин, – одна з них бігла ярдів двісті бережком понад затокою, а другою треба було дертися по схилу, ще й двічі приставляючи драбину; нагорі, на площі один акр, теж був густий ліс, що також приховував селище й мав один вузький прохід.
Інша колонія – селище Вілла Аткінса, де жили четверо надісланих мною на острів англійців з їхніми дружинами й дітьми, три дикуни-раби, удова й діти вбитого англійця, юнак і служниця, яку ще до нашого від'їзду ми видали заміж. Тут же оселилися обидва теслі й кравець, яких я привіз, коваль, котрий був усім потрібний, насамперед як зброяр до їхньої зброї, і той, якого я назвав майстром на всі штуки, один був вартий двадцятьох, бо був не лише спритним і винахідливим, але й веселуном, і перед відплиттям ми одружили його з чемною дівчиною, яка пливла на кораблі разом з юнаком і про яку я вже казав.
Як ідеться про весілля, то доречно згадати про французькою священика згорілого корабля, якого я забрав із собою. Він був римокатолик, і, може, когось образить, що я про нього говоритиму (аби вияскравити його постать), зокрема протестантів, а однак, по-перше, він був папістом, по-друге, папським ченцем, по-третє, французьким католицьким священиком. Але треба віддати йому належне – це був поважний, тверезий, побожний і глибоко віруючий чоловік, вимогливий до самого себе, доброчинний і зразковий у своїх діях. Хіба ж можна заперечувати цінність такої людини, незважаючи на її віру? Хоча хтось із читачів може зі мною погодитись, що він не в усьому мав рацію.
Щойно він погодився пливти зі мною до Ост-Індії, ми розпочали наші бесіди, які справляли мені велику приємність, а почав він дуже тактовно з розмови про реліґію. «Сер», – звернувся він до мене, – «ви не тільки Бога ради (тут він перехрестився) врятували мені життя, але й дозволили вирушити в плавбу на вашому кораблі, ласкаво прилучили мене до своєї сім’ї, даючи нагоду Віллно розмовляти. Мою віру, пане, ви пізнаєте за моїм вбранням, а вашу я пізнаю за вашою національністю; гадаю, мій обов’язок – так і має бути – прилучати всіма способами душі людські до знання істини та визнання католицького вчення, але я скористався вашою гостинністю і допущений до вашої родини, і, завдяки вашій чемності, люб’язності та добрим манерам, перебуваю у вашій опіці, і тому без вашої згоди не торкатимусь спірних проблем реліґії». Я йому на те відповів, що визнаю його тактовність і знаю, що нас називають єретиками, але він –не перший католик, з яким мені випало спокійно обговорювати різні проблеми, а тому нехай почуває себе Віллно при всій відмінності поглядів, і якщо виникатиме в розмові напруженість, то причина буде в ньому, а не в нас.