Він відповів, що в наших розмовах ми цілком можемо обійтися без суперечок, бо не обов’язково з кожним співрозмовником відразу порушувати питання про основи, і він радше бачитиме в мені співбесідника, а не релігійника, але як я йому дозволю, то він радо зачепить і реліґійні теми, і при цьому я дозволю йому обґрунтовувати свою думку, але якщо я проти – то хай так і буде. Далі він запевнив, що продовжуватиме робити те, що належить йому за покликанням і з огляду на те, що він християнин, щоб благати доброї долі для корабля й усіх, хто на ньому, і хоча, мабуть, ми не з’єднаємося з ним у спільній молитві, він сам за будь-яких обставин молитиметься за нас. Отак ми й балакали, а людина він був чемна, обов’язкова, та, гадаю, розумна і освічена.
Він щиро розповів мені про своє життя та численні події й пригоди у широкому світі, особливо цікаво те, що під час нинішньої подорожі він п'ять раз сідав на корабель і п'ять разів пересідати, так і не допливши туди, куди прямували кораблі.
Спочатку він хотів пливти на Мартініку і тому сів на корабель у Сен-Мало, але через негоду довелося змінити курс на Лісабон, де буря викинула їх на берег у гирлі річки Тего, й треба було там вивантажуватися, проте знайшлося португальське судно, яке рушало на Мадейру, але мало перестріти корабель на Мартініку, і він сів на нього до Мадейри, але той капітан був байдужий до своєї роботи й збився з курсу, і вони потрапили у Фаял, де, щоправда, товар з судна, тобто збіжжя, добре продався, і тому Мадейра відпала, а капітан вирішив завантажитися сіллю на острові Мей та прямувати на Ньюфаундленд. Вибору не було, і священик на кораблі гарно бавив час аж до риболовецької банки, де зустрівся французький корабель рейсом Франція–Квебек, а звідти, з провіантом, – на Мартініку, отож нібито з’явилася нагода потрапити за адресою, але в Квебеку капітан помер, і корабель застряг у порту, і тому далі він вже плив до Франції на тому кораблі, що зайнявся в морі, і там ми його врятували, й він поплив з нам на Ост-Індію, як я вже згадував. Отак не повелося священикові в п’ятьох випадках, але на цьому, як ви побачите, його випробування не скінчилися.
Проте годі відволікатися на те, що мене не стосується, – повернімося до стану справ на острові. Якось уранці священик прийшов до мене (на острові він жив разом із нами усіма), коли я збирався йти до колонії англійців на протилежному кінці острова, і повідомив з дуже серйозним виглядом, що вже протягом двох-трьох днів шукав нагоди переговорити зі мною, сподіваючись, що й мене його тема зацікавить і деякою мірою сприятиме здійсненню головної мети, тобто добробуту моєї нової колонії, і, ймовірно, та Божому благословенню. Останнє мене вельми здивувало, і я відрубав: «Пане, ви вважаєте, буцім ми позбавлені благословення Бога, попри свідчення Його участі в допомозі й порятунку, що й вас стосувалися?» «Ласкаво прошу, – почав він чемно, але й рішуче, – вислухати мене, бо прикрощів це вам не завдасть і ви не гнівитиметесь на мене у серці своєму, ніби я заперечую, що ви за Божим благословенням мали й допомогу, й порятунок і що у вашого задуму велике майбутнє. Може, ви ще й на більше здатні, але серед вас є й такі, що ходять неправедними шляхами, а ви знаєте з історії про дітей Ізраїля, що такий собі Ахан позбавив їх благословення Божого, і Бог підняв на них руку, і тридцять шість із них, хоча й не причетні до переступу, стали жертвою помсти, і на них впав увесь тягар покарання».
Ці слова його зворушили мене, і я відповів, що розумію, про що йдеться, і що наміри його щирі й цілком релігійні, і перепросив за те, що перебив його, та запропонував продовжити, а що часу було обмаль, я сказав, що маю йти на плантацію до англійців, та запропонував піти разом та обговорити все дорогою. Він радо погодився мені сподорожувати, бо тема розмови саме стосувалася подій у тому селищі, – отож ми рушили, і я запропонував йому викласти все, не перебираючи висловів.