«Отож, сер, – почав він, – з вашої ласки я собі дозволю викласти кілька міркувань, передусім зазначивши, що в нас цілком можуть бути спільні засади, хоч і різні погляди на деякі другорядні речі. По-перше, пане, хоча наші підходи відмінні щодо деяких положень віровчення (а це прикро, з огляду на те, про що йтиметься нижче), загальні засади в нас спільні, а саме – ми віримо, що є Бог, і Він виклав нам деякі загальні правила служіння й покори, і свідомим порушенням їх ми не можемо не ображати Його – чи через знехтування Його закону, чи через ламання Його заборони. Як би не відрізнялись наші реліґії, всі ми поділяємо загальні засади, що благословення Бога відвертається від затятих грішників і що добрий християнин завжди дбатиме про те, аби його підопічні не зневажали Бога та Його заповіти. Ваші люди – протестанти, але що б я про них не думав, не зВіллняє мене від турботи про їхні душі й сприяння по змозі тому, аби вони не ставили чоло Творцеві, хоча це і не в моїй, а у вашій компетенції».
Я ніяк не міг допнути, про що саме йому йдеться, але запевнив, що погоджуюся з ним на слові й дякую за небайдужість до наших справ, проте попросив докладніше все з’ясувати, аби я, як Ісус Навин, якщо вдаватись до його параболи, зміг вигнати порушників з-межи мого народу.
«Гаразд, – погодився він, – я скористаюся вашою ласкавою пропозицією. Три речі, на мою думку, перешкоджають благословенню Богом ваших починань тут, які я для добра вашого і ваших людей волів би усунути. Втішаю себе думкою, що ви зі мною в усьому погодитесь, коли я ці речі назву, бо я переконаю вас, що направити все зовсім нескладно. По-перше, сер, ви маєте чотирьох англійців, які взяли за дружин дикунок і ті народили їм багато дітей, проте вони не брали з ними законний шлюб, як того вимагають Божі та людські закони. Розумію, ви можете заперечити, що тут не було жодного священика до проведення шлюбного обряду, а ще не було ручки, атраменту й паперу, щоб укласти й підписати шлюбний контракт. Знаю також, що казав вам з цього приводу губернатор-іспанець, тобто я маю на оці угоду між ними перед вибором дружин, бо вони мали вибирати одну жінку і тільки з нею жити, але ж це не шлюб, не шлюбний контракт, а просто угода між чоловіками, щоб уникнути чвар. Проте, сер, таїнство матримонії (він так висловлювався як римокатолик) «полягає не тільки у взаємній згоді сторін стати чоловіком і дружиною, але і в підтвердженні контрактом формальних і юридичних зобов’язань визнавати й бути частиною один одного, що змушує чоловіка не вдаватися до інших жінок і не укладати інших контрактів, доки чинний цей, та по змозі чесно забезпечувати дружин і дітей, і це ж саме за контрактом стосується жінок. Натомість ці чоловіки, пане, можуть при бажанні чи нагоді кинути жінок, зректися дітей, залишити їх напризволяще, взяти інших жінок і пошлюбити їх ще за життя нинішніх». І тоді, розпалившись, вигукнув: «Невже таке свавілля може бути завгодно Богові? І як може благословення Боже зійти на ваші починання, навіть гарні й щирі, доки підвладні, що наразі перебувають у вашій цілковитій опіці, можуть відверто чинити перелюб?»
Все це вельми вразило мене, особливо переконливе обґрунтування; звичайно священика не було, але формальний контракт, укладений за участю сторін і в присутності свідків та за згодою символічно підтверджений ламанням ними палички, що підтверджувало зобов'язання чоловіків взяти цих жінок за дружин і не кидати ні їх, ні їхніх дітей, та зобов'язання жінок щодо того ж самого стосовно чоловіків, міг би зробити цей шлюб законним в очах Бога, і справді прикро, що цього не було зроблено. Проте хотілося водночас якось його погамувати, і я сказав молодому священикові, що все це сталося за моєї відсутності і що вони вже стільки років живуть разом, а тому такий ніби перелюб вже годі виправляти.
«Сер, – заперечив він, – чемно перепрошую, але ви маєте рацію лише в тому, що все коїлося за вашої відсутності, і ви не можете відповідати за ті злочини, але це не позбавляє вас відповідальності за те, що треба тепер покласти всьому тому край. Той, хто завинив у минулому, одержить своє, але майбутнє залежить від вас. Тільки влада може покласти цьому край, а влада належить вам».
Я не відразу зрозумів, до чого він веде, бо гадав, буцім «покласти цьому край» означає розлучити їх і тим часом не дозволяти жити разом, і тому відповів, що не можу таке вчинити, бо острів'яни повстануть. Священик здивувався, що я так хибно витлумачив його думку.
– Ні, сер, – заперечив він, – я далебі не хочу, щоб ви їх розлучали, – тепер слід змусили їх взяти законний і дійсний шлюб. Я міг би сам їх законно повінчати, і досконалий мною обряд вінчання був би визнаний і вашим законом, але, може, їх важко буде переконати погодитись на це. Проте і ваш обряд міг би бути праведним перед Богом і людьми, я кажу про писаний контракт, підписаний чоловіком, жінкою і всіма присутніми свідками, – такий шлюб відповідатиме всім європейським законам.