Я був вражений, побачивши в ньому стільки щирої побожності й непідробного завзяття, – не кажучи вже про незвичайну неупередженість, виявлену ним стосовно свого костелу, та палке бажання утримати від порушення закону Божого людей, не тільки не близьких йому, але зовсім незнайомих. Беручи до уваги його слова про писаний контракт, до котрого й він пристав би, я віддав йому і його доброті належне та в усьому погодився, та пообіцяв побалакати з чоловіками, коли побачу їх, але не бачу причини, чому б їм не повінчатися у нього, адже мені відомо, що шлюб, укладений ним, буде вважатися в Англії таким же дійсним, як і обряд здійснений одим з наших священиків.
Потім я попросив його викласти іншу обставину, що перешкоджає благоденству моєї колонії, висловивши йому вдячність за перше вказівку. На це він відповів мені, що і в другому випадку буде таким ще нескутим і щирим та сподівається на таку ж мою прихильність, а річ, власне, у тім, що мої англійські піддані, як він називав їх, прожили зі своїми дружинами сім років, навчили їх розмовляти й читати по-англійському, і це означає, що жінки здібні й тямущі, проте досі чоловіки не дали їм ніякого уявлення про християнство, навіть про те, що існує Бог і реліґія, як треба служити Богові, не пояснили їм, що їхнє поганство – хибне і безглузде. Це, за його словами, невибачливе недбальство, за яке вони, без сумніву, відповідатимуть перед Богом і Він не доведе їх більше до цієї роботи. Він отак і говорив піднесено і з великою теплотою.
«Я впевнений, – казав він, – що, якби ці люди жили серед тубільців, звідки родом їхні дружини, то дикуни доклали б набагато більше зусиль, щоб навернути їх на поганство й навчити служити дияволові, ніж їхні чоловіки, наскільки я можу судити, до того, щоб навчити своїх дружин пізнання істинного Бога. Натомість ми з вами, не визнаючи реліґію один одного, будемо однаково раді, якщо слуги диявола і насельці його королівства прийдуть до істинної віри, принаймні, почують про Бога й Збавителя, про воскресіння та майбутнє життя, – словом, про те, у що ми всі віримо; у кожному разі, вони стануть ближче до лона істинної церкви, ніж тепер, коли відверто сповідають поганство і служать дияволу».
Довше я не міг втриматися – обійняв його та з запалом вигукнув: «Який же я був далекий від розуміння основних обов'язків християнина, а саме – х любов’ю ставитись до інтересів християнської церкви і дбати про душі людей! Виходить, я й не знав, що таке бути християнином…» «О, сер, не кажіть так; у цьому ви не винні». «Атож, але чому ж я не брав цього так близько до серця, як ви?» «Ще не пізно: не поспішайте засуджувати себе». «Що ж можна тепер вдіяти ? Мені ж час рушати». «Ви дозволяєте мені переговорити з цими бідолахами?» «Звичайно, ласкаво прошу, і я змушу їх взяти до уваги те, що ви їм скажете». «Нехай буде на це ласка Божа, але ви маєте їм допомогти, заохотити, і тоді з вашого дозволу та благословення Бога заблуклі душі повернуться до християнської спільноти, якщо не до конкретної реліґії, ще за вашого тут перебування». «Я не тільки усе це вам дозволю, але ще й гречно дякуватиму».
Відтак я наполіг, аби він перейшов до викладу третього докору. «Це все про те саме, – почав він, – про підкорених вами дикунів, якщо можна так сказати. Християнська максима у будь-якій церкві передбачає, що християнство треба поширювати всіма засобами і при кожній нагоді. На цій підставі Костел виправляє місіонерів до Персії, Індії, Китаю, наше духівництво, навіть вищі клірики, доброВіллно рушає у ризиковані подорожі і оселяється в найнебезпечніших місцинах, серед варварів і вбивць, щоб учити їх пізнанню істинного Бога та привести до християнської віри. Наразі, сер, ви маєте нагоду привести 36 чи 37 бідних дикунів-поган до пізнання істинного Бога, їхнього Творця й Збавителя, і, сподіваюсь, ви не змарнуєте можливість зробити добру справу, якій варто присвятити усе життя».
Мені достоту одібрало мову: ось переді мною щире християнське завзяття в ім’я Бога та реліґії. Раніше мені спливала така думка, проте я нею не переймався, бо трактував цих дикунів як рабів, – цих людей, коли відразу не ставили їх до якоїсь роботи, ми везли світ за очі, у будь-яку країну, звідки вони вже ніколи не повернуться додому. Мене збентежили його слова, котрим нічого було протиставити.