Він побачив мою розгубленість і сказав: «Сер, я не хотів вас образити…» «Ні, це я на себе маю ображатись, однак хвилює мене не лише те, що досі я сам не брав це на увагу, але й те, що не знаю, що слід тепер робити. Розумієте, мені ж час рушати до Ост-Індії на судні, зафрахтованому крамарями і яке не випадає затримувати на острові, бо власники ж оплачують і харчі, і зарплатню. Мені за домовленістю дозволили пробути тут дванадцять діб, а далі я сам маю платити за перестій по три фунти стерлінґів на добу, і дозволити собі перестій понад вісім діб не можу, а вже ж я тут тринадцятий день, і тому не зможу взятися до цієї справи, бо вийде так, що доведеться тут лишитись, і якщо з судном без мене щось дорогою трапиться, мене спіткає тут та сама біда, з якої мене колись дивним чином врятували».
Він розумів, що в мене справді скрутне становище, але вважав що моє сумління має вирішити, чи не варто ризикнути всім, що мені ще залишилося на світі, заради порятунку тридцяти семи людських душ. Мені це не так боліло, як йому, і тому я заперечив: «Авжеж, сер, це, звичайно, почесно – бути знаряддям у Божій руці й сприяти наверненню на християнство тридцяти семи поган, але ж ви – ксьондз, і вам більше пасує це завдання, то, може, самі візьметеся до роботи?»
На цьому слові він різко повернувся до мене і, несподівано зупинившись, низько мені вклонився, кажучи: «Від щирого серця дякую Богові й вам, сер, за такий заклик до благої справи; якщо ви відступаєте мені це діло, я радо це зроблю і вважати таке звершення достатньою винагородою за всі ризики й небезпеки важкої та нещасливої подорожі».
При цьому в нього на обличчі з’явився вираз захвату, очі запалали, промінилось лице, і він то червонів, то блід, ніби його судомило. Одне слово, він на радощах не тямив себе, одержавши таке завдання. Я довго мовчав, обмірковуючи, що йому сказати, бо не міг вийти з дива при зустрічі з такою щирою і завзятою людиною, яку пориває за межі можливостей пересічних людей будь-якого фаху. По довшій павзі, я спитав, чи він не ухилиться від цієї справи, бо через навернення бідолах він може залишитися на острові довіку, а водночас не відомо, чи буде їм від цього користь.
Він різко поцікавився, що я маю на увазі. «Пане, а навіщо, на вашу думку, я поплив з вами до Ост-Індії? …» «Хтозна, – відказав я, – може, щоб звістувати слово Боже індусам». «Саме так. І тепер, невже ви гадаєте, що, якщо я можу навернути до Ісуса Христа тридцять сім душ, ьуду шкодувати, бо ризикуватиму назавжди залишитися на острові? …адже спасіння цих душ набагато важливіше за моє життя або життя, скажімо, ще двадцятьох ченців! Так, я повсякчас дякуватиму Богові, якщо Він зробить мене своїм знаряддям порятунку бідолашних душ, хоча доведеться мені вік вікувати на острові й ніколи не бачити рідного краю. А що ви доручаєте мені це звершення, за яке я молитимуся за вас усе життя, в мене є уклінне прохання». «Яке?»– спитав я. «Залишіть мені вашого П'ятницю як перекладача, бо без допомоги я не зможу з ними спілкуватися».
Це прохання уразило мене в живе, бо я і в думці не покладав розлучатися з П'ятницею – з багатьох причин: він завжди сподорожував зі мною, був не тільки відданий, але й наче прикипів до мене, і я вирішив подбати про нього, якщо він переживе мене, що було досить імовірно. П'ятницю я виховував у дусі протестантизму, і з новою реліґією він ні за віщо не повірить, що його старий хазяїн єретик і підлягає прокляттю; врешті-решт це може перевернути догори дригом його світогляди, й неборака повернеться до поганства. І тут з’явилася в мене світла думка: я сказав священикові, що з власної волі мені не хотілося б розлучатися з П'ятницею, хоча й поставлене завдання важить більше, ніж життя, чи утримання або відпускання слуги. З іншого боку, я був переконаний, що П’ятниця і сам не погодиться піти від мене, а до примусу вдаватися я не можу, тому що це несправедливо, та і я ж обіцяв ніколи не відпускати його від себе і він також прирікав ніколи не залишати мене, якщо я сам його не відішлю.
Це вельми збентежило священика, бо як він спілкуватиметься за таких умов з бідолахами, – адже не розумів ні слова з того, що вони говорили, а вони – ні слова з його казань. Щоб зарадити йому, я сказав, що батько П'ятниці вивчив іспанську – я в цьому пересвідчився – і цілком зможе перекладати. Священикові відлягло, і тепер він поклав лишитися на острові й спробувати навернути дикунів на християнство, проте Провидіння вдало вирішило справу на свій копил.
Повертаюся до першого дорікання священика. Коли ми прийшли до англійців, я зібрав їх і розповів, що я вже зробив для них, – що привіз, як розподілив (що вони визнавали й за що дякували), а тоді почав казати, як неправедно вони живуть, як на це вже звернув увагу священик, наскільки нехристиянське й бузувірське таке існування, а тоді запитав їх, одружені вони чи неодружені. Вони пояснили мені свою ситуацію й заявили, що двоє з них удівці, а решта троє нежонаті. Я поцікавився, що каже їм сумління, – оце взяли собі жінок, називають їх дружинами, понароджували дітей, і усе ж без законного шлюбу? Як я й сподівався, вони відповіли, що одружити їх було нікому, що вони узгодили з губернатором утримання цих жінок, як дружин, і вважали, що укладений ними таким чином шлюб такий же законний, як і формальне вінчання священиком.