Вони усе уважно вислухали, а я ще від себе сказав те саме, тримаючись якомога ближче слів священика, лише вряди-годи додаючи щось від себе, аби переконати їх у нашій спільній думці, намагаючись розмежовувати його та свої слова. Вони відповіли, що джентльмен має рацію і що вони, дійсно, лише формально християни і ніколи не говорили зі своїми дружинами про реліґію. «Пане, сер, – втрутився Білл Аткінс, – як ми їх вчитимемо реліґії? Ми й самі нічого не знаємо, а як почнемо розповідати їм про Бога та Ісуса Христа, про небо та пекло, вони глузуватимуть і питатимуть, чи ми самі в це віримо. А як скажемо, що віримо, – наприклад, у те, що добрі люди йдуть на небо, а грішні – до диявола, вони запитають, куди ж ми самі наміряємось потрапити – ми, ті, хто вірить у все це і все-таки залишаються грішними, бо вони ж бачать, які ми. Вже тільки це відштовхне їх від реліґії, – людині треба перш самій стати реліґійною, а потім вже братися вчити інших». «Білле Аткінсе, гадаю, у ваших словах є слушність, але ж однаково ви можете зауважити дружині, що вона помиляється, що є Бог і реліґія кращі за те, у що вірить вона, що її боги – боввани, що не можуть ні слухати, ні промовляти, що є велика Істота, котра все створила й може знищити своє творіння, що цей Бог винагороджує добрих і карає поганих і що в кінці часу Він судитиме нас за наші вчинки тут. Ви самі це знаєте і природи підказує вам, що це правда, і мені достатньо знати, що ви вважаєте це правдою й вірите в це». «Це правда, сер, – сказав Аткінс. – Але з яким обличчям я твердитиму дружині, що це правда, коли вона заперечить, що це неправда?» «Неправда? – перепитав я. – Що ви маєте на увазі?» «Ну, сер, вона відкаже, буцім не може бути правдою, ніби Бог, про якого я їй розповідаю, справедливий і здатний карати та винагороджувати, бо мене ж не покарано й не відіслано до диявола, а вона знає і про зло, яке я чинив у минулому, і стосовно неї та ще багатьох людей, і життя моє повинно було б бути стражданням, тому що я завжди йшов проти добра, про яке їй розповідатиму, і робив не те, що мав би робити». «Атож, Аткінсе, либонь так і є», – сказав я і переклав усе священикові, який нетерпляче чекав дізнатися, в чому річ. «О! – вигукнув він, – скажіть йому, що він буде найкращим проповідником своїй дружині, бо тільки той може навчити покаті, хто покутує сам. Він бажає покутувати, і тим краще він навчить дружину; він навчить її, що не тільки є Бог – Відплатник за добро й зло, але Він і милосердний та через ласку свою та багатостражденність забороняє мститися за переступ, Він довготерпеливий і милостивий, і хоче не смерті грішника, а його покути і життя; Він часто відтерміновує Свій суд до Дня Відплати, – це яскраве свідчення того, що Бог є і що інколи тільки в майбутньому іншому світі праведники одержать свою винагороду, а грішники – покарання, – у такий спосіб чоловік зможе розповісти дружині про воскресіння і страшний суд. Нехай покутує сам, і стане чудовим проповідником покути для своєї дружини».
Все це я переклав Аткінсові, який вислухав мене дуже серйозно і, як легко можна було помітити, вельми цим перейнявся й не міг дочекатися кінця перекладу. «Атож, хазяїне, – сказав він, – я знаю це і ще багато іншого, але сумління не дає проповідувати дружині, коли Бог і моя совість знають та й дружина буде наочним свідченням, що я жив так, ніби ніколи не чув про Бога і про майбутнє життя, а щодо покути…! (Він глибоко зітхнув, і сльози навернулися йому на очі) … не про мене мова». «Чому, Аткінсе? Чому ви так вважаєте?», – запитав я. «Я себе знаю, – відказав він. – Запізно для мене, і це щира правда».
Я дослівно переклав його відповідь священикові, і цей чуйний чоловік не міг стримати сліз, але опанував себе і сказав мені: «Запитайте його тільки одне: чи задоволений він тим, що вже пізно, чи засмучений цим, і бажав би, щоб було інакше?» Я так і переклав Аткінсові, і той запально вигукнув: «Хіба може людина бути задоволена, знаючи, що рокована на вічну загибель? Йому тяжко, але однаково життя його прийде до руїни». «Що ви маєте на оці?» – запитав я. Він відповів, що рано чи пізно перетне собі горлянку, аби припинити весь цей жах.
Коли я переклав це священикові, він скрушно похитав головою і, швидко повернувшись до мене, сказав: «Якщо так, можете запевнити його, що ще не пізно, Христос пошле його душі каяття, але, благаю поясність йому, що тільки Христос може рятувати людей і Його терпіння спасе і його, – тому врятуватися людині ніколи не пізно. Чи він думає, що його гріхи можуть перевершити божественне милосердя? Благаю, скажіть йому, що може настати такий час, що милосердя, в котре не вірять, не подіє, але людям ніколи не пізно просити про милосердя, а нам, слугам Христовим, заповідано проповідувати милосердя в усі часи від імені Ісуса Христа всім, хто щиро кається, отож і покутувати ніколи не пізно покаятися».