Я це переклав Аткінсонові, і він слухав мене дуже уважно, але, як решта людей, не слухав до кінця й сказав мені, що піде побалакає з дружиною, і ми продовжили розмовляти з іншими, а його якийсь час не було. Я помітив, що вони не знали про реліґію найпростіших речей, і в цьому дуже нагадували мене на той час, як я втік з батьківського дому, проте вони чемно все вислухали й пообіцяли обговорити це з дружинами та докласти зусиль, аби вони перейшли в християнство.
Священик усміхнувся, почувши мій переклад, і довший час мовчав, а відтак рішуче хитнув головою і сказав: «Ми, слуги Христові, можемо лише переконувати і вчити, і коли люди підкоряються, реагують на дорікання та обіцяють виконати те, про що ми просимо; це все, що ми можемо зробити і можемо тільки прийняти добрі слова, але повірте мені, сер, що б ви не знали про Вілла Аткінса, я гадаю, що він найщиріший неофіт на острові. Хоч і решта не безнадійна, але саме цей чоловік глибоко усвідомив своє минуле, і я не сумніваюсь, що він буде переконливим у своїй розмові з дружиною, бо навчання інших – найкращий спосіб вчитися самим. Якщо бідолашний Аткінс принаймні раз поважно говоритиме дружині про Ісуса Христа, він сам ставатиме кращим неофітом і покаянником, котрий упевнений у своїй подальшій дорозі».
Після цієї бесіди і після почутих обіцянок докласти зусиль і переконати дружин стати християнками священик відразу обвінчав дві пари, але Вілла Аткінса з дружиною все не було. Почекавши, священик дуже захотів знати, куди подівся Аткінс, і він, повернувшись до мене, сказав: «Прошу вас, сер, ходімо з цього лабіринту і подивимося, де цей бідолаха і як він навчає дружину реліґії». Мені вже й самому таке на думку спадало, – ми рушили разом і повів його нікому, крім мене, невідомою стежкою, через саму хащу, де через гущавину краще видко було назовні, ніж усередину, аж ось ми на узліссі побачили Вілла Аткінса з його смаглявою дружиною, що сиділи під кущем і жваво гомоніли. Я зачекав, доки надійде священик, який трохи відстав, і вказав йому на бесідників, і ми довго стояли й дивились на них. Ми звернули увагу на його щирість, як він показує на сонце і на всі сторони світу, а тоді – на землю, на море, на себе, на неї, на ліс, на дерева. «Бачите? – спитав священик, – мої слова не змарновані: він їй проповідує; дивіться-но – ось він говорить їй, що Бог створив його, її, небо, землю, море, ліс, дерева тощо…» «Ніби так», – підтвердив я. Аж тут Білл Аткінс скочив на рівні ноги, потім впав на коліна і звів руки до неба. Наче щось казав при цьому, але ми не розчули, – надто далеко. Через півхвилини він скочив і сів поруч з дружиною та звернувся до неї. Ми бачили, що слухає жінка дуже уважно, але чи відповідає вона – не видко. Коли бідолаха вклякав, я бачив, як священик вмивався слізьми і сам мало не заплакав, – шкода лишень, що нічого ми не почули.
А що підійти ближче не можна було, щоб не сполохати їх, ми вирішили додивитися до кінця німу бесіду, зрозумілу й без слів. Отож, він підсів до неї й продовжив щиро говорити, двічі чи тричі гаряче обіймав її; раз вийняв з кишені носовичок і витер їй очі, потім знову поцілував з незвичною для нього ніжністю. Це повторювалося кілька разів, потім він знову схопився на ноги і, подавши руку, допоміг їй підвестися, потім за руку відвів її трохи в бік, вони обидва вклякли й залишалися так хвилини дві.
Мій друг не витримав і скричав: «Святий Павле! Святий Павле! Дивись-но, він молиться». Я боявся, що Аткінс почує й тому трохи погамував його, аби ми могли додивитися всю сцену до кінця, – щиро кажу, що більш зворушливого видовища в житті в мене не було. Священик трохи поборовся з собою, але ж настільки він перейнявся тим, що поганка стала християнкою, що не стримався – і то плакав, то здіймав руки, то хрестився, то щось белендів – так ніби дякував Богові за чудесний успіх наших зусиль. Щось він промовляв тихцем, і я не дочував, а щось – латиною та французькою, двічі чи тричі захлинався слізьми, але я благав його опанувати себе, щоб ми могли ж спостерігати, що він насилу і зробив, бо сцена ще не добігла кінця, і коли Аткінс із дружиною знову підвівся, ми бачили, як він знову палко до неї промовляє, вона порухами виявляла свій захват чоловіком, а тоді здіймала руки, клала руку собі на груди на знак серйозності та уваги, – так тривало з чверть години й на завершення сцени вони разом пішли.