Я скористався нагодою і висловив священикові свою радість від побаченого, бо, хоч зазвичай я не так швидко починаю вірити людям, але цей вияв почуттів був справді щирим – і з боку чоловіка, і його дружини, і, попри їхню необізнаність, віднині я сподівався на щасливе для них завершення. «Але, друже, – додав я, – чи дозволите ви з’ясувати одну складність? Я, далебі, не проти вашого завзяття при наверненні бідолах з поганства на християнство, але яка вам від того радість, якщо ці люди, за вашими словами, лишаються за рамцями католицької церкви, а без цього, на вашу думку, нема спасіння? Адже ви таких людей вважаєте єретиками, тобто такими ж пропащими, як і погани».
На це він з величезною зичливістю відповів: «Сер, я католик і належу до римо-католицької церкви і є членом ордену бенедиктинців та визнаю всі засади римо-католицизму, але, повірте, я вам не лещу й кажу безвідносно до моєї ситуації й вашої чемності, а також без жодного жалю ставлюсь до вашої реформатської церкви. Я не дозволяю собі казати (і в цьому ми з вами маємо згоду), буцім ви не можете спастися; у жодному разі я не обмежуватиму ласку Христа, гадаючи, ніби Він не може прийняти вас у лоно Своєї Церкви у недовідомий нам спосіб; сподіваюсь, ви й до нас маєте таке ж милосердя: я щодня молюся за ваше поновлення в Христовій Церкві у такий спосіб, який Він у своєму всевіданні обере. Тим часом, звичайно, я розрізняю, де протестант, а де поганин, бо перший звертається до Ісуса Христа, хоч і не у згоді з істинною вірою, а дикун – варвар, який не знає ні Бога, , ні Христа, ні Збавителя, і якщо ви й перебуваєте за межами католицької церкви, то однаково ближчі до поновлення в ній, ніж ті, хто нічого не знає про Бога і Його Церкву, і тому я радію з приводу цього бідолахи, який, – бувши, за вашим словом, розбесником і майже вбивцею, – стає на коліна й молиться, як ми гадали, до Ісуса Христа, ще при цьому не подолавши свого незнання, і я вірю, що Бога, яким усі сотворені, торкне його серце і приведе до знання істини у Свій час, і Бог сподобить цього бідолаху охрестити й навчити несвідому дикунку, його дружину, і я не вірю, що Бог його відкине. Тож хіба нема в мене приводу радіти через наближення людини до Христа, – їхнє входження у лоно римо-католицької церкви відбудеться не так швидко, як я хотів би, але однаково милостивий Христос довершить Свою роботу у Свій час відомим тільки Йому способом. Звичайно, я радів би, якби всі дикуни Америки стали до молитви Богові, і ліпше нехай вже стануть спочатку протестантами, ніж продовжуватимуть своє поганство і болвохвальство, бо їхня віра у те, що Він осяяв їх Своїм світлом, осяє їх сяйвом Його небесної величі та приведе їх у лоно Його Церкви, коли Він вважатиме, що це добре.
Розділ VII. Бесіда Вілла Аткінса з дружиною
Мене вразили щирість і запал цього побожного папіста, але водночас і приголомшила сила його логіки, бо я збагнув, що, якщо такий запал опанує всіма, ми всі станемо католиками незалежно від того, до якої церкви справді належимо, дух доброчинства поверне нас до правильних засад, і на шталт того, як він сказав, що таке доброчинство поробить усіх католиками, я припустив, що якби всі церковники були такими ж добрими посередниками, всі поставали б протестантами. На цьому ми дискусію завершили, бо ніколи, власне, гостро й не сперечалися. Наостанок я вирішив висловити йому свою думку інакше й, узявши його за руку, сказав: «Якби то всі римо-католицькі священики мали такий хист переконувати й вашу схильність до доброчинства! Я з вами цілком згоден, проте мушу зауважити, що якби ви такі думки проповідували в Іспанії чи Італії, вас віддали б до суду Інквізиції. Суворість їх не робить кращими християнами, а я, власне, не бачу єретицтва в надмірі доброчинства».
Отож, як ішлося вище, Вілл Аткінс з дружиною пішов, нам тут більше нічого було робити, і ми теж рушили назад своєї дорогою, а повернувшись, побачили їх біля входу. Я відразу спитав священика, чи будемо казати Аткінсові, що спостерігали за ним і дружиною, коли вони бесідували під кущем, і він відповів, що не варто, але спочатку слід послухати, що він нам скаже, тому ми запросили його самого поговорити з нами наодинці, і я почав розпитувати його про батьків та освіту. Він щиро розповів, що батько був священиком і міг би дати синові гарну освіту, проте Білл ні вчитися, ні слухатися не схотів і своєю брутальною поведінкою змарнував батькові зусилля і вкортив йому віку, – так він ганебною невдячністю відповів на батьківську любов.