Щойно хрищення звершилось, ми їх одружили, і після шлюбу він звернувся до Вілла Аткінса та напутив його й далі зберігати свій лагідний настрій, змінити своє життя, казав, що покути не буде, якщо він не залишить свої злочини в минулому, пояснив, яка честь йому від Бога залучити дружину до християнства, і щоб він не змарнував благодать від Бога, який дивитиметься і, якщо побачить, що дикунка стала кращою християнкою за нього, то відкине його як знаряддя Своєї волі. Священик сказав їм багато хорошого, а потім ввірив їх ласці Божій, ще раз поблагословив (і це все я перекладав англійською) і завершив церемонію. Гадаю, це був найприємніший день у моєму житті.
Але священик цим не упинився, бо хотів похристити всіх 37 дикунів, задля чого він би й залишився на острові, проте я переконав його, по-перше, що цей намір відразу здійснити не вдасться, і, по-друге, що й без нього тут усе владнається.
Давши раду справам на острові, я вже збирався повернутися на корабель, коли до мене підійшов юнак, котрого я врятував з голодуючого корабля, і сказав, що, наскільки йому відомо, в мене є священик, і я організую шлюби англійців з дикунками, а він саме знайшов собі дівчину до пари й сподівався, що я не заперечуватиму проти того, аби повінчати їх християнським звичаєм до мого від'їзду. Я припустив, що це та молодичка, що була в його матері за служницю, бо інших християнок на острові не було, і тому почав йому казати, аби він не робив нічого зопалу чи через свою самотність. Я пояснював, що він має у світі певне становище й гарних друзів, і це мала б і дівчина розуміти, до того ж вона не лише бідна служниця, а ще й не рівня, бо їй двадцять шість – двадцять сім років, а йому – сімнадцять-вісімнадцять, тим часом він з моєю допомогою видістанеться звідси і ще потрапить додому, й там шкодуватиме через свій вибір, і така ситуація зашкодить їм обом.
Я б і далі говорив, але він усміхнувся й перервав мені мову та з пошаною сказав, що я помилився в своїх здогадах, бо він думав про інше… але йому приємно, що я дбаю про його майбутнє й можливість повернутись додому, і ніщо б його більше на острові не тримало, проте загрози моєї тривалої подорожі морем та тривала відірваність від друзів змушують його просити допомогти йому облаштуватись на острові – надати невеличкий маєток, пару слуг та деякі необхідні речі, і він собі житиме, як фермер, і чекатиме на щасливу днину, коли я повернусь до Англії та визволю його з острова. Він сподівається, що доти я його не забуду, а він передасть через мене листи до своїх лондонських друзів, де він розповість про мою доброту і про те, де та з чим я його залишив, а також пообіцяв, що всі його надбання на острові за час моєї відсутності він, повертаючись до Англії, перепише на моє ім’я. Як на його роки, він висловлювався дуже гарно, і ще більше припав мені до душі, коли рішуче заявив, що йдеться не про його вибранцю. Я всіляко запевнив його, що як випаде мені щасливо повернутись до Англії, я обов’язково доправлю листи та влаштую його справи, і при цьому – нехай не сумнівається – ніколи не забуду, в якому стані я його залишив на острові.
Тим часом мені кортіло взнати, про чий же шлюб ідеться, і він зрештою сповістив, що це мій Майстер на всі штуки та його служниця Сусанна. Я був приємно здивований, бо ці двоє дійсно були собі до пари. Про вдачу майстра я вже писав, а нареченої була чесна, скромна, розважлива і побожна, тямуща, вродлива, промовиста, але небагатослівна, чемна і вихована, слова не позичала і все до пуття, хазяйновита, ніби створена для того, аби всім островом керувати, ще й з манерами.
Таку чудову пару ми вінчали того ж дня. Я був весільним батьком нареченої і дав за нею наділок на острові, а також ґрунти молодим для плантації. З нагоди цього шлюбу та прохання юнака надати йому ґрунти на острові, я взагалі вирішив парцелювати острів, аби надалі уникнути земельних конфліктів.
Ділити землю я доручив Віллові Аткінсу, бо він тепер став іншою людиною, тверезим, поважним господарем, аж надто побожним і реліґійним, – отже, дозволю собі виснувати, що покута його була щира. Він ділив як слід, усім на догоду, і мені лишалося тільки записати перелік парцелювання на папері, підписати й покласти печатку, – тепер документ визначав межі та засвідчував надане мною право на власність і спадкування відповідних плантацій та фарм з усіма вдосконаленнями, здійсненими ними та їхніми спадкоємцями, а решту острова закріплював у моїй власності та визначав поземельне за плантації до сплати через одинадцять років, якщо я чи мій представник зажадають його отримати на підставі цього паперу. Щодо урядування та місцевих законів, я сказав, що вони їх собі встановлять краще за мене, тільки-но взяв у них обіцянку жити в любові й добросусідстві, – і по цьому вирішив лаштуватися у дорогу.