Іще одна важлива річ: громаду я облаштував, і вона могла братися до роботи, але ж на острові у закутку оселилося тридцять семеро самостійних безробітних індіянців, насилу здатних час від часу здобути якусь поживу, але ні господарства, ні маєтку в них не було.
Я запропонував губернаторові іспанцю піти до них із батьком П’ятниці та спонукати їх або перебратися в інше місце й самим братися до рільництва, або разом зі своїми сім’ями йти до острів’ян слугами з умовою відповідного утримання, але уярмлення у відверте рабство я б не дозволив, бо внаслідок капітуляції вони зберегли свою свободу, а правила піддання ніхто ж не скасовував.
Вони радо погодились і залюбки повернулися з ним: трьом чи чотирьом, які погодились, ми виділили ґрунти для за господарювання, а решта схотіла стати слугами кількох сімей осадників. Унаслідок цього моя колонія набула наступного вигляду: іспанці володіли моїм першим осідком, який став столицею, та розширили свої плантації здовж потічка, який утворював описану вже бухточку, – аж до мого фільварку; надалі вони загосподарьовували землі у східному напрямі.
Англійці селилися на північному сході, де спершу жив Вілл Аткінс із товаришами, й надалі посувалися в південному й південно-західному напрямі – у тил іспанцям; плантації при нагоді прирощувалися, й усім вистачало ґрунтів. Увесь схід острова лишався незаселений. Туди для своїх варварських учт могли припливати дикуни, і якщо вони нікого не чіпатимуть, то і їх ніхто не зачепить, і так вони згодом і чинили, а про їхні напади на плантаторів я більше не чув.
Розділ VIII. Рушаємо з острова до Бразилії
Аж тепер я згадав, що обіцяв своєму другові священику влаштувати так, щоб за його відсутності налагодилася справа навернення дикунів, і сказав, що справа вже стає до ладу, бо дикуни розподілилися між християнами, і все буде як слід, якщо кожен християнин опікуватиметься підлеглими йому дикунами.
Він одразу підкреслив оте «якщо». «Як же їх до цього спонукати?» – запитав він. Я відказав, що ми скличемо усіх і зобов’яжемо або обійдемо усіх по черзі, що священик визнав за краще. Ми розподілили роботу: він піде до іспанців, котрі були папістами, а я – до англійців, котрі були протестантами, і ми усіх їх зобов’язували й брали обіцянку не ділити дикунів на папістів і протестантів, прилучаючи до християнства, а просто розповідатимем їм про істинного Бога та їхнього Збавителя Ісуса Христа, і всі вони пообіцяли ніколи не сперечатися між собою про реліґію.
Прийшовши до дому Вілла Аткінса, я побачив, що згадувана молодиця й Аткінсова дружина стали товарками, й чесна, реліґійна молодиця довершила Аткінсову справу, – не минуло й чотирьох днів після описуваних подій, і новохрещена дикунка стала взірцевою християнкою, що рівні їй я у світі не бачив.
Уранці, напередодні відвідин, мені спало на думку, що серед найпотрібніших речей я ж не залишив їм Біблію, а тим часом дбайлива вдова, моя добра приятелька, надіслала мені з Лісабону вантаж на сто фунтів, що до нього вона запакувала три Біблії й молитовник. Цей даток доброї жінки виявився набагато важливішим, ніж вона припускала, бо Книги збереглися для науки тих, хто мав із них більший за мене пожиток.
Я поклав одну Біблію до кишені і, коли прийшов до намету чи оселі Вілла Аткінса та побачив, як бесідують про реліґію молодиця й Аткінсова хрещена дружина (бо Аткінс радо мені про це сповістив), поцікавився, чи вони тепер тримаються свого гурту, та почув од нього у відповідь «Так», – тож ми з ним увійшли до приміщення, де справді обидві жінки бесідували. «О сер, – звернувся до мене Вілл Аткінс, – коли Бог примиряє з собою грішників, відступників повертає додому, Йому не потрібні вістуни, і в моєї дружини новий навчитель: мені таке завдання не до снаги, і небо послало цю молодицю – вона здатна привести у хрест цілий острів дикунів». Жінка зашарілася й хотіла піти, але я попросив її лишитися і сказав, що це благородна робота, й Бог її за це благословить.
Ми трохи побалакали, а я тим часом пороздивлявся, але книжок не помітив, і тоді поліз у кишеню і витягнув свою Біблію. «Ось, – сказав я Аткінсу, – такого посібника у вас ще не було». Йому з ураження аж мову одібрало, але, оговтавшись, він обережно взяв книгу обіруч і звернувся до дружини: «Дивись-но, люба, хіба я не казав, що Бог і в небі чує все, що ми кажемо? Ось книга, про якої я молився, коли ми з тобою стояли на колінах під кущем; бог почув нас і послав нам книгу». Відтак його поривала радість, і він палко дякував Богові та вмивався слізьми, наче дитина. Дружина його теж була вражена і цілком повірила, що сам бог послав їм цю книгу на прохання чоловіка. Власне, це й була для неї удача, і не важко було б переконати бідолаху в тому, що з неба навмисне був посланий вістун, щоб принести цю книгу.