Але у такій важливій справі не можна вводити в оману, і я пояснив молодиці, що ми не хотіли б, аби новонавернена зопалу неправильно все зрозуміла, і тому просили розтлумачити подрузі, що Бог, звичайно, може виконувати наші прохання, проте це особливий випадок, і, зрозуміло, на пряму віддяку з неба розраховувати не слід.
Молодиця так згодом і зробила, і втручання священика не знадобилося, бо то була б неприпустима облуда. Але, без усіляких оман, на Вілла Аткінса це справило незгладиме враження. Ніхто за Біблію ніколи палкіше не дякував і ніхто кращих підстав не мав радіти їй: був він непутящий, свавільний, несамовитий та лютий, а нині стан взірцем виховання дітей, бо батьки повинні постійно займатися вихованням і навчанням дітей, не зневірюватись у своїх заходах, не дозволяти дітям опиратися навчанню, – якщо Бог у своєму провидінні формує свідомість, освіта йде їм на користь, і початкова наука батьків не марнується, вона упродовж багатьох років може здаватися приспаною, а тоді раптом виявиться пожиточною.
Так сталося і з цим неборакою, неосвіченим у справах реліґії та християнського знання, коли з’явився хтось, хто знає ще менше, і ось тоді йому знагодилася батькова наука.
Він розповів, що, поруч з іншим, йому пригадалося, як батько наполягав на непередаваній цінності Біблії, благодатності її для народів, сімей та окремих людей, але сам Аткінс досі над цим не замислювався, коли йому для бесіди з поганами, дикунами й варварами знадобилася допомога у вигляді Святого Письма. Наразі молодиця теж раділа, хоча ця книга була і в неї і в юнака й досі лежала серед їхніх речей на судні, котрих ще не перевозили на берег. А що вже я став на мову про цю молодицю, то не можу оминути однієї історії, що стала повчальною для нас обох.
Я вже казав про лихо, яке спіткало бідну молоду жінку, як її пані померла з голоду на бездольному судні, яке ми зустріли у відкритому морі, і як команда судна бідувала. Пані, її син і служниця спочатку діставали злиденне їдло, а потім зовсім нічого і почали примирати голодом. Якось бесідуючи з нею про крайнощі голодування, я поцікавився її відчуттями – як це гинути від голоду? Вона сказала, що спробує оповісти, і ось що я почув:
«У перші дні було вельми важко, і ми жили надголодь, а потім з їжі лишився тільки цукор, трохи вина і вода. У перший день без їжі надвечір скімлило в животі, а як споночіло з’явилися позіхання й хилило на сон. Я випила склянку вина й поклалася спати на канапці у великій каюті та проспала близько трьох годин; прокинулася відсвіжена й години три не спала, а біля п’ятої уранці почала відчуватися порожнява в животі і хворобливість; знову лягла, але сон не брав, нездужала й відчувала млості, й так перетривала другий день – спочатку голод, потім курчі й сильна нудота. На другу ніч довелося вкладатись обголодь – випила ковток води; снився Барбадос і ринок, завалений харчами – і пані щось віднесла, і сама наїлася ущерть. Гадала, що живіт повний, як після доброго обіду, але, прокинувшись, підупала духом, бо сім'я бідувала. Я випила останню склянку вина, поклавши в неї цукор, бо він дає хоч якусь по живу, проте шлунок був порожній і від того лише в голові запаморочилося, і, як мені сказали, я лягла та якийсь час, наче п’яна, лежала бездумно і безтямно. На третій день, уранці, після ночі з неспокійними, сумбурними і уривчастими снами – то радше був півсон – я прокинулась у якомусь шаленстві й голодна; і я питаю, не контролюючи свій розсуд, якби я була матір'ю й мала дитятко, чи було б його життя у безпеці У цьому шаленстві, ніби в Бедламі, минуло три години, як мені казав і тепер може підтвердити мій молодий хазяїн.
Під час одного з нападів безумства й нестями я впала і вдарилася обличчям об кут койки, на якій лежала пані, і від удару з носа потекла кров; юнга приніс миску, я сіла, і кров юшила в неї; від цього я опритомніла, лихоманки ослабла, і голод трохи вгамувався. Потім мене знудило, але риговиння не було, бо шлунок був порожній. Після такої крововтрати я знепритомніла, і всі вважали, що я мертва, проте я невдовзі опритомніла, і в животі виник несамовитий біль – не завійниця, а кольки через голод; проти ночі мені погіршало й неймовірно хотілося їсти. Я ковтнула води з цукром в цьому, але живіт цукор не прийняв, і я все це віддала; тоді я ковтнула води без цукру, і трохи відлягло; я поклалася на ліжко і щиро молилася Богу, щоб Він забрав мене; я зосередилась на цій надії й задрімала, а коли прокинулась, то гадала, що вже вмираю, бо випари шлунку давали відчуття легкості. Я душу свою ввірила Богові й бажала, аби хтось викинув мене у море.