Увесь це час моя пані лежала поруч і, здавалося, вмирала, але вона виявилася більш терпляча за мене, і віддала свій останній шмат хліба синові, моєму юному хазяїнові, котрий відмовлявся брати, проте вона змусила його з’їсти, і це врятувало йому життя. Проти ранку я заснула, а коли прокинулась – зайшлася плачем, відтак – другий напад сильного голоду. Їсти хотілось, аж живіт до спини тягло; раз чи двічі збиралась власну руку гризти. Аж ось помітила миску, в яку напередодні юшила з мого носа кров, – я вхопила її й усе чисто вихлептала з такою ненатлістю, ніби дивуючись, що хтось не зробив цього переді мною, чи боячись, що хтось зараз відбере миску.
Допила, жахаючись власним думкам, але голод угамувався, і я ще води напилася, – це дало мені сили на кілька годин. Стояв четвертий день; до ночі якось дотягла, а тоді протягом трьох годин знову ті самі симптоми: нудота, оспалість, лютий голод, біль у животі, потім знову голод, нудота, безум, сльози, знову голод, і так щочвертьгодини, мої сили вичерпались; я пізно лягла, сподіваючись померти до ранку.
Після безсонної ночі голод перетворився на хворобу: жахливі кольки й курчі, вітер у шлунку замість поживи; у цьому стані долежала до ранку, коли мене збудили крики та голосьба молодого пана, який кричав до мене, що мати померла. Я трохи підвелася, бо встати не могла, і переконалась, що вона не мертва, але на тонку пряде. Тоді, через брак поживи, мені почало невимовно судомити живіт, набігали хвилі невтоленного апетиту, схожі на смертні тортури, і цієї миті я почула крики матросів 'вітрило! вітрило! ', – вони зіпали й ходили вистрибом, як навіжені. Я не могла встати з ліжка, тим паче моя пані; молодий пан заслаб і ледве дихав; через це ми не могли відчинити двері каюти й довідатись, що сталося; дванадцять діб ми нікого з команди не бачили, відколи вони повідомили, що в самих їжі ні крихтини нема; потім вже вони пояснили, що гадали, буцім ми померли. У цьому жахлива ому стані ви нас і врятували, а далі ви й самі все знаєте».
Це все були її слова, і такої виразної та повчальної оповіді про примирання голодом я більше ніколи в житті не чув. Гадаю, вона не лукавила, бо здебільшого юнак оповів те саме, хоча й не так виразно та емоційно, бо мати, щоб нагодувати його, віддала своє життя, – бідолашна служниця трималася краще, бо була здоровіша за власну пані, котра й років мала більше і слабувала; водночас біда молодицю зачепила більше, тому що старша пані останній шмат берегла до останку, для рятунку, але не служниці. Зрозуміло, якби не наше чи ще якесь судно, то через кілька днів живих не лишилося б там нікого.
А тепер повертаюся до того, що відбувалося в острів’ян. По-перше, я не вважав за потрібне розповідати їм про свій налаштований шлюп, котрий спочатку гадав надати всім до користування, бо ще за перших відвідин зауважив незгоду поміж ними, і якби вони про той шлюп знали, то при появі перших же конфліктів роз’їхалися б нарізно або принадили піратів, перетворюючи острів на лігво злодіїв, а не громаду тверезих господарів і релігійних людей, як я хотів, і я не залишив ні ті дві мідні гармати, що мав на облавку, ні ті дві додаткові гармати з юту, які мені завантажив небіж. З таким обладунком вони дали б відсіч будь-якому нападникові, але не змогли б вести зачіпних дій, бо на них усе потім і окошилося б. Однаково я залишив гармати на шлюпі, але подбав, щоб вони острів’янам згодом стали у пригоді, – як саме виявиться трохи згодом.
Давши таким чином раду острівним справам, я залишив острів’янам багатообіцяюче господарство і 6-го травня зійшов на борт свого судна, провівши на острові 25 днів: усі колоністи вирішили чекати, коли я їх заберу, а я обіцяв прислати їм при нагоді з Бразилії додаткове постачання, передусім худобу – баранів, свиней і корів, бо дві корови з телятами, яких я віз із Англії, довелося зарізати ще в морі, тому що бракувало сіна.
Наступного дня я сальвував острів'янам на прощання залпом з п'ятьох гармат, ми підняли вітрила і через двадцять дві доби прибули в бухту Всіх Святих в Бразилії; дорозі нічого особливого не відбувалось, хіба що – на третю добу ходу запанував штиль, і течія знесла нас на ост-норд-ост в напрямі в напрямі якоїсь бухти чи затоки, й пару разів наші матроси кричали: «Земля на сході!», але невідомо, був то континент чи острови. Проти вечора за доброї години море вляглося, й ми побачили, що поверхня до берега вкрита чимось чорним, але не могли розгледіти, що воно таке. Аж ось незабаром старпом з вантів подивився в прозорну трубу та крикнув, що це військо. Я не второпав, що він мав на увазі під словом «військо», і зопалу почав сперечатися.