«Не гнівайтесь, пане, – відказав він, – насправді це і військо, і флот, бо там із тисячу каное – дивіться! – й тубільці щосили веслують до нас».
Ми з капітаном, моїм небожем, трохи здивувались, бо він на острові наслухався про таке жахливих оповідок, а сам у цій стороні не бував, і розгублено – двічі чи тричі – мовив, що нас усіх, либонь, з'їдять. Мушу визнати, що й мені це було не до шмиги, тому що у штиль течія гнала нас до берега, однак я підбадьорив наших людей і наказав стати на якір, щойно з'ясується, що бою не укникнути.
Штиль тривав, і дикуни швидко наближалися, тож я й наказав стати на якір і прибрати вітрила та пояснив, що треба пильнувати, аби дикуни не підпалили корабель, і тому треба спустити човни й прив'язати одного до носа, а іншого – до корми, матросам сісти по місцях і вважати, що буде далі; у човнах напоготові тримали шкот і відра з водою, аби загасити вогонь, якщо дикуни спробують підпалити судно.
По цьому ми взялися чекати, і незабаром вони підпливли. Але такого жаху християни ніколи не бачили: старпом вельми помилився в своїх припущеннях щодо кількості дикунів, бо тепер ми нарахували приблизно сто двадцять шість каное; в деяких було по шістнадцять – сімнадцять душ, в інших – або більше, або – по шість-сім.
Наблизившись до нас, вони зачудувались на судно, а тоді наважились підійти впритул та оточити нас, але ми дали наказ матросам у човнах не допускати їх надто близько.
Хоча ми цього й не хотіли, наказ став приводом до бою; п'ять-шість великих каное так наблизились до нашого баркасу, що матроси почали робити дикунам знаки руками, аби ті тримались подалі, що дикуни чудово зрозуміли і відпливли, але, відступаючи, послали близько п'ятдесяти стріл на наших, і один матрос на баркасі був тяжко поранений. Я гукнув нашим, аби вони не стріляли, а на баркас ми передали кілька дощок, і тесля тут же влаштував з них захисний щит для прикриття від стріл дикунів.
Через півгодини вони знову повернулися всій флотилією до корми, і тоді ми їх добре роздивилися: з такими ж дикунами мені випадало неодноразово битися. Трохи згодом вони відійшли далі в море і спробували зайти з борту та наблизилися настільки, що могли чути наші голоси. Я наказав людям триматися під прикриттям і вважати на стріли та налаштувати гармати. А що відстань між нами була невелика, я гукнув П'ятницю на палубу, щоб він запитав у дикунів своєю мовою, що їм треба. Не знати, чи зрозуміли його дикуни, але щойно П'ятниця звернувся до них, шестеро дикунів у найближчому каное трохи відпливли і, повернувшись до нас спиною, показали голе озаддя; ми не знали, що це – виклик, образа, зневага, сигнал до нападу, але П'ятниця відразу заволав, що вони стрілятимуть, і відразу полетіло близько трьохсот стріл, а що нікого, крім нього, вони на облавку не бачили, то нещасного П'ятницю першим і вбили. У бідолаху влучило три стріли, і ще три впали поруч, – отакі вони цілкі стрільці!
Мене настільки роззлостила втрата старого слуги й товариша, що наказав зарядити шість гармат дрібної картеччю і чотири великою та дати гуртом бортовий випал, – такого частування вони не куштували ніколи в житті.
Під час випалу вони перебували на відстані півкабельтова від нас, і наші гармаші так добре прицілилися, що після першого ж пострілу перекинулося три чи чотири каное. Голе озаддя дикунів свідчило тільки про їхні погані манери й не вельми нас образили, а наше розуміння зневаги їм, мабуть, невідоме, і у відповідь я спочатку наказав стрелити з чотирьох-п’яти гармат холостими, аби налякати дикунів, проте коли вони з такою люттю нас обстріляли, ще й убили бідолашного П’ятницю, якого я так любив і цінував, на що він справді заслуговував, Бог і люди мене виправдають за те, що я був би радий потопити всі каное та усіх дикунів у них.
Хтозна скільки дикунів ми повбивали чи поранили бортовим випалом, але такого масового страху й зам’ятні світ не бачив: тринадцять-чотирнадцять каное розбито чи перевернуто, і люди з них опинились у воді, а решта ошаліла від жаху і вдарилася чимдуж навтікача, покинувши напризволяще товаришів, чиї каное були розтрощені або пошкоджені; більшість дикунів, либонь таки потонула, бо через годину після втечі флоту дикунів наші виловили тільки одного вояка, який борсався у воді, рятуючи своє життя.