Лише один постріл з нашої гармати вбивав або завдавав поранень силі-силенній дикунів, і тому ми їх до пуття не рахували, а тікали вони так швидко, що десь за три години десь бовваніло тільки три-чотири каное. І того ж вечора знявся легкий бриз, ми підняли якір, поставили вітрила й попрямували до Бразилії.
Наш полонений був настільки приголомшений, що не хотів ні їсти, ні говорити, і ми думали, що він помре з голоду. Але я знайшов спосіб вилікувати його: звелів взяти його і знести у баркас та дати йому зрозуміти, що його знову кинуть у море в тому самому місці, де його витягли, якщо він не заговорить, а що він затявся, матроси дійсно кинули його в море, а самі попливли геть. Тоді він поплив слідом за баркасом – а плавав він як корок – і почав гукати до них на своїй мові, хоча вони не розуміли ні слова; врешті вони знову взяли його в човен, і відтоді він став піддатливі ший, хоча правда й те, що топити його я не збирався.
Ми знову вітрилили, але я не міг втішитися через втрату П’ятниці і розважав можливість повернутися на острів та вибрати собі когось навзамін… та ба, ми пливли далі.
Отже, як я згадав, у нас був полонений, і не так швидко він почне хоч трохи нас розуміти, однак наші матроси невдовзі навчили його англійської, і з’явилася можливість з ним спілкуватися. Тоді ми поцікавилися, з якого він краю, проте відповідь була незрозуміла: нова для нас горлова мова з великою кількістю велярних звуків, які ми не змогли повторити за ним, бо так говорять тільки коли задихаються; таке враження, що зуби, язик, губи, піднебіння не беруть участь у формуванні звуків, і тому звучання радше подібне до мисливського ріжка, котрий імітують відкритим горловим звуком. А коли пізніше ми його трохи навчили англійської, дикун розповів, що вони зі своїми королями лаштувались до великої битви. Коли він згадав про королів, ми запитали, скільки ж їх було. Він відповів, що п'ять племен рушили війною на два племені. Ми поцікавились, а чого ж вони підійшли до нас? Він відповів: «Дивитися великеє дивоо». Слід зауважити, що ці тубільці, як і африканці, коли вивчають англійську, починають подовжувати кінцеві голосівки та обов’язково наголошують їх; від цієї звички я дуже довго відучував П’ятницю.
При цій нагоді я маю востаннє раз згадати про бідолагу: чесного сірому П'ятницю! Ми влаштували йому урочистий похорон – поклали його в труну та вкинули у море і відсалютували з одинадцяти гармат. Так скінчив своє життя найблагородніший, вірний, чесний і відданий слуга, який тільки був на світі.
Ми пішли з ходовим вітром до Бразилії і днів через дванадцять помітили землю на п’ятому градусі південної широти – північно-східний кінець цієї частини Америки. Чотири дні ми йшли на південний схід уздовж берега, обігнули мис св. Авґустина й за три дні стали на якір на рейді бухти Всіх Святих, де мене колись звільняли й де починались мої добрі й лихі пригоди.
Ніколи ще не прибував сюди корабель з меншими крамарськими інтересами, і однаково я насилу налагодив стосунки з владою на березі: не сприяли мені в цьому ні ще живий мій компаньйон, який користувався там чималим впливом, ні довірені особи фірми, ні чутка про моє чудесне спасіння на острові. Але компаньйон пригадав, що я дав пріору авґустинського монастиря п'ятсот моїдорів на користь обителі і пожертвував 272 моїдори бідним, і подався до монастиря, аби спонукати пріора піти до губернатора і попросити, щоб мені було дозволено зійти на берег у супроводі капітана, ще одній людині та вісьмом матросам за жорсткої умови, що ми не будемо вивантажувати на берег крам з корабля і не заберемо з собою нікого без особливого дозволу.
Берегова сторожа так пильнувала, аби я нічого не розвантажив, що мені насилу вдалося доправити на берег три паки англійського краму: гарного тонкого сукна, в’язальної шерсті та полотна на подарунок компаньйонові. Це була вельми щира і щедра людина, і починав він, подібно до мене, з малого. І хоча йому не було відомо про дарунки, він ще раніше прислав мені на корабель свіжих харчів, вина і солодощів моїдорів на тридцять, включаючи сюди деяку кількість тютюну і три-чотири гарні золоті медалі, однак і мої дарунки були не менш цінні, бо йшлося про тонке сукно, англійську в’язальну шерсть, мереживо і тонке голландське полотно, а ще й іншого краму на сто фунтів стерлінґів; на додачу я доручив йому спорядити шлюп, привезений мною для моєї колонії з Англії й відправити на ньому різні припаси на плантацію.
Він дуже швидко найняв робітників і спорядив шлюп за кілька днів, бо вся корабельна снасть була готова, а капітану я докладно пояснив, як знайти острів, і він дійсно знайшов його, як повідомив згодом компаньйон. Скоро ми навантажили шлюп невеликою кількістю товарів, які я відправляв у колонію, і один з матросів, що супроводжував мене на берег, зголосився відправитися на шлюпі й оселитися в колонії, якщо я дам листа до губернатора-іспанця з проханням надати йому ґрунтець для плантації шматок землі і забезпечу його одягом і необхідними реманентом, бо він колись мав плантацію в Меріленді, а ще, виявляється, був піратом. Я погодився і забезпечив його всім, чого він бажав, і ще дав йому в слуги дикуна, якого ми взяли в полон, і наказав губернаторові-іспанцю приділити йому відповідну частку всіх потрібних речей.