Коли ми споряджали цього чоловіка, компаньйон сказав мені, що у нього є знайомий поважний бразильський плантатор, який відпав церковної ласки. «Не знаю, що там сталося, – сказав компаньйон, – але, гадаю, він єретик у своєму серці і йому доводиться переховуватися від інквізиції». І додав, що той чоловік був би радий при цій нагоді втекти разом з дружиною та двома доньками, якби я дозволив пустити їх на острів та приділив плантацію, а компаньйон дав би йому гроші на почин… бо інквізиція конфіскувала всі родинні статки й майно і в них залишили тільки якісь хатні речі та двоє рабів. Насамкінець компаньйон докинув: «Мені чужі його принципи, але я не хочу, щоб інквізиція його знайшла і спалила». Я відразу пристав на це і приєднав їх до свого англійця: ми переховували його з дружиною і доньками на судні доти, поки шлюп не був готовий до виходу в море, а коли шлюп – разом із повантаженим їхнім майном – вийшов із затоки, ми пересадили сім’ю на нього.
Наш матрос був дуже задоволений новим товаришем; вантажі в них обох були схожі за складом – переважно сільськогосподарський реманент і фармерське причандалля; здавалося б, нічого особливого, але бразильський плантатор мав ще й те, з чим здавна був добре обізнаний – посадковий матеріал цукрової тростини.
Для колоністів я послав ще шлюпом три дійних корови, п'ять телят, близько двадцяти двох свиней, в тому числі три льохи, дві кобили і одного жеребця.
Для іспанців я, як і обіцяв, умовив поїхати в колонію трьох португалок, і написав іспанцям, щоб вони пошлюбили їх і ставилися до них добре. Я міг би заохотити й більше жінок, але пам'ятав, що бідний вигнанець має дві дочки, а іспанців, які потребували дружин, було лише п'ятеро, а решта й так одружені, хоча дружини їх і перебували деінде.
Весь вантаж на шлюпі дійшов до колонії цілим, і , як ви зрозумієте, дуже йому зраділи колоністи, яких було тепер близько шістдесяти або сімдесяти душ, не рахуючи малечі, якої було дуже багато. Уколи я повернувся нарешті до Англії, на мене в Лондоні чекали листи від колоністів, переслані через Лісабон.
Оце й усе про острів, бо хто хоче дочитати мої нотатки до кінця, повинен теж попрощатися з ним і надалі знайде лише розповідь про необачність старого, якого ні власні, ні чужі прогріхи не навчили розсудливості і якого не могли охолодити сорок років поневірянь і розчарувань, який не задовольнився несподіваним багатством і не заспокоївся після безприкладних напастей і випробувань.
Розділ IX. Злигоди на Мадаґаскарі
Мені так само потрібна була Ост-Індія, як безневинному й вільному чоловікові звертатися до в’язничника Ньюґейтської в'язниці й просити, щоб той його замкнув і заморив. Якби я невеличким суденцем рушив з Англії прямо на острів, узявши все потрібне для плантацій і колоністів, як я зробив це з іншим зафрахтованим судном, захопив би з собою урядовий патент на свою власність з підпорядкуванням англійській короні, взяв би на облавок гармати й амуніцію, слуг і майбутніх поселенців, що простісінько можна було зробити, я б і сам там оселився, відіслав назад корабель навантажений вирощеним рисом, що також подужав би зробити за півроку, заохотити друзів знову доправити до нас те судно з необхідними товарами, – якби я так зробив і оселився там, то, принаймні, діяв би як людина зі здоровим глуздом. Але мене поривав дух мандрів, і я, не дбаючи про вигоди, тішився тим, що опікувався людьми, поселеними мною на острові, і щедро обдаровував їх добром, наче якийсь монарх патріархальних часів, – засновник і родини, і плантації. Я діяв не в інтересах якогось уряду чи держави, не визнавав жодного володаря або своїх людей підданими іншої нації; я навіть не назвав острів і залишив його таким, як знайшов – нічийним, а його населення самостійним і нікому, крім мене, не підлеглим, і хоча я користувався впливом як засновник і благодійник, з цього ніякі владні функції не випливали, хіба що вони добровільно зі мною погоджувалися. Якби я там лишився, то й цього вистачило б, а що я поїхав назавжди, останні листи з колонії передавав мені компаньйон, який і сам написав мені листа, котрого я одібрав тільки через кілька років, після повернення в Лондон, де йшлося, що вони ледве перебувалися, острівне життя стало за тягар, що Вілл Аткінс помер, що п'ятеро іспанців виїхали, що з дикунами вряди-годи відбувались сутички і що просили його нагадати мені мою обіцянку вивезти їх з острова, щоб вони могли ще раз перед смертю побачити батьківщину.