Але ж я повіявся в світи за недосяжним, і той, кому цікаво знати, що було зі мною далі, має пережити зі мною новий ряд безглуздь, випробувань і небезпечних пригод, коли лишалось покладатись тільки на Провидіння, і ми ще побачимо як Небо виповнює нас бажаннями, робить наші поривання хворобливими і жорстоко карає нас тим, що ми уявляли собі нашим щастям.
Тож були в мене насправді справи чи ні, але я поплив: тепер не на часі розводитися про розумність або безглуздя моєї поведінки, – реальність полягає в тому, що я хотів подорожувати, то й знову вирушив у подорож.
Додам ще тільки пару слів про мого щирого папіста, бо що б римо-католики про нас не думали чи про всіх інших єретиків, як вони й нас називають, я вважаю, що він – правдива душа й бажає всім людям добра. Він завжди виважував свої слова, аби мене не образити, і через це не покликався на Святу Діву, не згадував св. Яґо чи свого янгола-оборонця, як це їм властиво. Тож повторюю, я не маю найменших сумнівів у його щирості й побожності, і можна тільки бажати, щоб усі папістські місіонери були такими ж; тоді вони відвідали б і бідних татар і лапландців, які не мають чого давати костелові, та поспішили б в Індію, Персію, Китай і т. д. , найбагатші поганські країни, і якби вони не шукали зиску для Костелу, то вже починали б включати китайських конфуціанців у свої святці.
Коли корабель на Лісабон приготувався рушати, мій побожний священик спитав мого дозволу пересісти на нього, бо, як він сказав, ще ні разу не сподобився відбути подорож до кінця. Який був би я щасливий, якби вирушив тоді разом із ним! Проте вже запізно: небо все робить на краще, тому що якби я поїхав з ним, мені не довелося б ще за стільки речей дякувати Бога, а читач так і не почув би про подальші подорожей й пригоди Робінзона Крузо; тому годі з тими жалями й повертаймось до подорожі.
З Бразилії ми прямцем перетнули Атлантичний океан до мису Доброї Надії і дісталися туди нівроку, пливучи на південний схід, втім, на шляху траплявся і шторм, і супротивний вітер, проте наразі поневіряння мої в морі закінчилися, а напасті чекали на мене вже на суші, бо лиха на землі для нас виявилося не менше, ніж у морі.
Оскільки наше судно везли вантажі, на облавку перебував представник фрахтувальників, котрий керував усіма справами від часу прибуття до мису, тому що стояти ми мали тільки п’ять діб, і фрахтувальники також вже чекали на нас у кількох портах. Це все не мої справи, і я в них не втручався, ними опікувалися мій небіж, капітан і представник фрахтувальників. Отож, на мисі Доброї Надії ми простояли рівно стільки, скільки потрібно було, щоб запастися свіжою водою, і рушили далі – до Коромандельського півострова Нам сповістили, що в напрямі Ост-Індійських земель вийшли французький військовий корабель з 50-ма гарматами на борту і два великих торгових судна, а в нас же була з Францією війна, і деякі побоювання з цього приводу виникали, проте вони пішли своїм курсом, і ми про них більше не чули.
Я не мучитиму читача нудними описами географічних місць, записами в бортовому журналі, показами компасу, вказівками широти й характеру вітрів тощо, – вистачить назв портів, місць висадки й розповіді про події під час переїзду.
Перша зупинка – на острові Мадаґаскар, де спочатку ми добре ладнали з острів’янами, які назагал належать до людей жорстоких, зрадливих, сильно озброєних списами й луками, котрими чудово володіють. Вони гарно до нас поставились і за такі марниці, як ножі, ножиці тощо вони дали нам 11 вгодованих середнього розміру биків, частину м’яса яких ми використали для поточного харчування, а частину засолили й узяли з собою.
Отож, ми запаслися провіантом, і після того довелося ще кілька днів простояти на якорі, а я ж полюбляв до всього тицяти свого носа і якомога частіше сходив на берег. Якось увечері на сході острова ми зійшли на берег, і нас оточило більше тубільців, ніж звичайно, – просто стояли й здаля роздивлялись. Торгували ми перед тим мирно й тому ніякої небезпеки не відчували, але, побачивши таку юрбу, ми зітнули три гілки з дерева та встромили в землю на якійсь відстані від нас, що, схоже, в цій країні означає не лише перемир’я й дружбу: якщо інша сторона теж встромляє три дилі чи гілки, то це означає, що вони згодні на перемир’я, а за цим перемир’ям ви не повинні переступати за позначену ними межу, а вони – за вашу межу; ви собі в своїх межах почуваєтесь вільно, а вони – в своїх, а простір між визначеними межами використовується для переговорів, купівлі та продажу. Входити в цю зону можна лише без зброї: вони списи й дрітки лишали біля дилів, а якщо наштовхувалися на ворожість протилежної сторони, то перемир’я втрачало чинність, і вони бігцем вертались і хапалися за зброю.