Якось увечері ми зійшли на берег, але юрба зібралася незвично велика, хоча й доброзичлива; люди поприносили різні харчі, за які ми віддячували різними цяцьками; жінки принесли молоко й коренеплоди – дещо нам навіть дуже сподобалось, і все було тихо; ми собі з гілок спорудили хатину чи намет і ночували на березі. Мені чомусь не пасувало лежати в хаті з усіма, а на відстані кидка каменя на якорі стояв човен з двома нашими чоловіками для нагляду; одному з них я наказав зійти на берег і нарубати гілляк, аби вкрити човен, на дно якого я постелив вітрило, і там собі поклався під зеленим накриттям.
Близько другої ранку на березі знявся страшенний галас – хто із наших репетував «пробі!» й благав швидше прийти їм з човном на порятунок, бо замордують усіх; водночас я почув постріли з п'яти мушкетів, що були з ними, – раз, а потім ще тричі по п’ять; отже ці тубільці не так лякались пострілів, як дикуни в Америці.
Увесь цей час я не міг збагнути, що коїться, – прокинувшись від шуму, я звелів чоловікові в човні негайно веслувати до берега і вирішив, захопивши з човна три запасні мушкети, зійти на берег і допомогти нашим. Наших було на березі дев'ятеро, але фузеї були тільки в п'ятьох, а решта були хозброєні пістолями й шаблями, і це мало допомагало. Ми підібрали сімох, що з них троє були небезпечно поранені, і, поки їх перетягували до човна, ми стояли в ньому й піддавалися такій же небезпеці, як і ті, що лишалися на березі, бо тубільці обсипали нас хмарами стріл, а влаштовані нами на борту щити з лавок і випадкових дощок захищали погано.
При світлі місяця ми бачили їх погано під час шаленого обстрілу дрітками й стрілами, але приготували нашу зброю й стрілили гуртом та почули зойки поранених; їхні лави стояли на березі до світанку, бо, либонь, їм нас видко було ліпше.
У такому стані ми не могли ні підняти якір, ні розпустити вітрила, щоб рушити, бо для цього довелося б стати в човні на повний зріст, і тубільці могли б влучати в нас не хиблячи, як мисливець не хибить по птаху, що сидить на дереві. Ми почали подавати тривожні сигнали з відстані однієї ліґи, і мій небіж, почувши постріли і розгледівши в прозорну трубу, де ми стоїмо, і що ми стріляємо у напрямку до берега, зрозумів, у чому річ, якомога швидше знявся з якоря й підвів судно щонайближче до берега і вислав нам на допомогу інший човен з десятьма матросами. Ми попереджали їх не підходити занадто близько, бо там таке коїлось, проте один матрос узяв буксирну линву і поплив до нашого човна, який закривав його від пострілів, а, допливши, прив’язав її, після чого ми відв’язали якірну линву і нас відтягли на таку відстань, що стріли вже не долітали; увесь цей час ми лежали у човні під захистом щитів. Як тільки ми відпливли з лінії вогню, наші розвернули корабель боком до берега і почастували дикунів бортовим залпом, наладованим картеччю з посіченого заліза, олива, дрібних куль тощо, який справив серед них страшне спустошення.
Коли ми зійшли на борт і опинилися поза зоною небезпеки, то почали розбиратися, через що виникла уся ця веремія; представник фрахтувальника не раз бував у цих місцях і пояснив мені, що тубільці не чіпали б нас після укладення перемир’я, якби ми їх не спровокували. Зрештою виявилося, що баба принесла нам вчора молоко в нашу зону й привела молодицю, як продавала чи коріння, чи трави; доки баба (котра, може, була матір’ю молодиці) спродавала молоко, хтось із наших почав грубо залицятися до молодиці, через що баба зняла страшенний галас, але матрос не дав спокій кралі, а потягнув її на очах баби в темні зарості; отож баба пішла додому сама і збурила своє село, а селяни повідомили інших, і за три-чотири години проти нас зібралося ціле військо, і ми мало не загинули.
Одного нашого вбито дротиком на початку наступу, щойно той вискочив з куреня; решта вціліла, за винятком винуватця всієї колотнечі, який тяжко відпокутував за свою брутальність. Попри ходовий вітер, ми простояли ще два дні, давали сигнали, плавали здовж берега в один і другий бік на кілька ліґ, дарма. Треба було б його покинути, аби більше ніхто не постраждав, – були б менші втрати.