Однак я не знав де приткнутися і вирішив ще раз зійти на берег та пошукати, і тоді на третю ніч була мені наука – якщо я взагалі здатний сприймати якусь науку, – які наслідки колотнечі та в якому стані індіянці. Аби на нас не напали, я завбачливо пішов тоді, коли посутеніло, і треба ж було ще пересвідчитися, що мої люди мене слухаються, перш ніж вдаватися шибайголов у небезпеку.
Я вибрав з команди двадцять зухів, узяв представника фрахтувальника, і ми годині о десятій вечора висадилися там, де напередодні стояли лави індіянців. Місце висадки я вибрав таким чином, щоб можна було виявити, чи нападники пішли, чи є якісь сліди втрат, а коли при нагоді ще когось із тубільців налякаємо, то, може, вони погодяться на обмін полоненими.
Висадилися тихо й розділилися на два загони на чолі з боцманом і мною. Ознак якогось руху чи ворушіння не було, і ми, тримаючи між загонами дистанцію, рушили на місце. Спочатку було темно, хоч в око стрель, але ось боцман, який очолив перший загін, перечепився об труп і впав. Загін зупинився і, знаючи, що то була позиція індіянців, дочекався, доки ми підійшли. Вирішили зупинитися й чекати на схід місяця – менше як за годину, а тоді вже подивитись на втрати. Загалом ми нарахували 32 тіла дикунів на землі, що два з них досі не сконали, – комусь руку відірвало, комусь ногу, а комусь і голову; поранених, либонь, позабирали з собою. Отак ми все докладно роздивились, і я вже хотів був вертати на корабель, але боцман із своїм загоном повідомив мені, що вони підуть далі, в індіянське містечко, де мешкали ті собаки, як він їх назвав, та запросив приєднатися до його людей, бо там можна, мабуть, і здобич уполювати, і знайти Тома Джефрі (так звали чоловіка, котрого ми загубили).
Якби вони передусім спитали мого дозволу, то відповідь була б неґативна, бо це небезпечно, а нам треба берегти корабель, вантаж, і без людей ми не зможемо завершити подорож. Однак вони лише повідомили мені свій рішенець і запропонували приєднатися, – тож я відмовився, підвівся з землі й почав лаштуватися до повернення. Пару матросів почали мене переконувати піти, а коли я заперечив, взялися нарікати й заявили, що я їм не командир, і вони підуть. «Ходімо, Джеку, – сказав один, – ідеш? Бо я йду». Джек пристав до нього, а за ним потроху й усі інші. Я умовив тільки одного лишитися й ще був хлопець у човні. Ми з представником фрахтувальника і цим матросом повернулися до човна, пообіцявши чекати на них і забрати тих, хто залишиться після виправи, бо я їм пояснював, що це божевілля й що на них чекає те саме, що й на Тома Джефрі.
Вони як моряки обіцяли бути обачними й про все подбати та рушили. Я ще вмовляв їх подбати про судно і подорож, тлумачив, що їхнє життя їм не належить, бо їм же доручили справу, що корабель без них може загинути, і не буде їм виправдання ні перед Богом, ні перед людьми. Але з таким же успіхом я міг звертатись до ґрот-щогли: вони ошаліли з приводу цієї виправи, отож наобіцяли мені й попросили не гніватись, а повернуться щонайбільше за годину, бо індіянське містечко, здавалося їм, лежало за півмилі, хоча насправді виявилося понад дві милі.
Отак вони вирушили, хоча справа й безнадійна і на таке йдуть лише божевільні, але маю віддати їм належне – вони показали себе не тільки відважними, а й завбачливими. Всі були чудово озброєні – кожен мав фузею або мушкет, багнет, пістоль, хтось – абордажні шаблі й кортики, боцман і ще двоє – бойові сокири, а ще ж і тринадцять ручних ґранат. Уворужені сміливці взагалі ніколи брудними справами не займались, і наразі йшли просто поживитися, бо дуже сподівалися знайти золото, проте одна непередбачувана обставина розлютила й налаштувала їх на помсту.
Підійшли, дивляться, а там не «індіянське містечко за півмилі», а дванадцять чи тринадцять хатинок, і не відомо, де те містечко. Тоді заходилися радитись, що робити: якщо наскочити на ці хатини, то треба всім поперерізати горлянки, але десять до одного, що хтось висковзне, бо надворі ніч, дарма що світить місяць; він побіжить і сполохає все містечко, й на них вирушить ціле військо, а з другого боку, якщо піти геть і сплячих не чіпати, то як взнати, де те містечко. Однак остання думка переважила, і вони пішли шукати навмання. Пройшовши трохи, побачили корову, прив'язану до дерева, – отож, зміркували, вона й приведе їх до котрогось містянина. Треба тільки відв’язати її й простежити, куди вона піде: якщо назад – хай іде, а як уперед, то треба йти за нею. Тож перерізали припону з крученого листя, і корова привела їх прямцем до містечка, котре, казали вони, налічувало понад двісті будиночків або хатин, що в кожній мешкали по кілька родин.