Скрізь тиша, всіх сон переломив, нападники ще раз зібралися на раду й вирішили поділитися на три групи й підпалити містечко з трьох кінців, а коли мешканці вибігатимуть, хапати та зв'язувати їх (як чинитимуть опір, спитати, що робити) та шукати, що де в домі можна взяти. Але насамперед вирішили тихцем пройти через містечко, аби оцінити розміри поселення та власні можливості.
Так і вчинили й таки налаштовувались на напад, але доки се та те, троє, що йшли попереду, гукнули, що знайшли Тома Джефрі; усі кинулися туди і, дійсно, побачили сараку, повішеного голим за руку на дереві, і з перерізаним горлом. Біля дерева стояв індіянський будинок, де мешкало шістнадцять чи сімнадцять призвідців попередніх сутичок з нашими, а двоє або троє мали навіть поранення. Наші піддивились, що ті не сплять, а балакають, тільки не відомо, скільки їх там.
При вигляді бідного замордованого товариша наші вкрай розлютилися й присяглися навзаєм помститися за нього на кожному індіанцеві, що потрапить до їхніх рук, і негайно взялися до справи, але, як не дивно, вельми обачно. Спочатку вони шукали щось запальне, але хутко виявилося, що цього не треба, бо низькі хатини мають стріху з місцевого очеретиння й листя, а тому нападники просто у жменях зробили з пороху запальну суміш та за чверть години підпалили містечко в чотирьох або п'яти місцях одразу, починаючи з тої хати, де індіянці ще не спали.
Щойно почалася пожежа, бідні перелякані істоти почали вибігати з будинків, шукаючи порятунку, але натомість знаходили смерть, – власне, їх і з дверей не випускали, а боцман сам галябардою зарубав одного чи двох. Будинок був великий, і людей в ньому багато, тому боцман не хотів заходити, а просто узяв ручну ґранату й жбурнув усередину, – вона спочатку налякала дикунів, а, коли вибухнула, наробила такого жаху, що вони там зіпали на усе горло. Тобто, більшість індіянців у відкритій частині будинку вбила або поранила ґраната, за винятком двох-трьох інших, які протиснулися до дверей, де на них вже чигали боцман і ще двоє з примкненими багнетами, аби знищувати все на своєму шляху. Однак у будинку було ще одне приміщення, де перебували принц або король, чи як його там, ще з кількома особами, – отож їх там усіх і тримали, доки вогонь усіх разом не знищив. Весь цей час вони не стріляли, аби завчасно не розбудити людей, але вогонь швидко всіх розбуркав, і наші хлопці радше трималися разом, бо всі будинки робилися з легкозаймистих матеріалів, і пожежа не дозволяла їм особливо розпорошуватися. Доводилось пильнувати за поширенням вогню: люди тікали з тих будинків, що вже палали, і з переляку вибігали з тих, що ще не зайнялися, а біля дверей вже чекали наші матроси й били їх по голові, перегукуючись і під’юджуючи один одного на згадку про Тома Джефрі.
Щиро кажучи, увесь цей час мені було моторошно, бо серед ночі здавалось, буцім палає поруч. Матроси на кораблі, побачивши пожежу, розбудили мого небожа, капітана, і той дуже стривожився, не знаючи в чому справа, – він боявся за мене, бо вже й постріли почали долинати. Його непокоїла і моя доля, і представника фрахтувальника; зайвих людей у нього не було, але він турбувався про нас і тому взяв з собою 13 матросів та рушив на берег.
Він дуже здивувався, побачивши, що в човні я лише з представником фрахтувальника і двома матросами, і хоча він зрадів тому, що у нас все гаразд, йому кортіло взнати, що коїться, бо гук пожежі хутко зростав, – кожному цікаво було б довідатися що й до чого та й люди ж там у небезпеці. Одне слово, капітан сказав, що так чи сяк, а він піде на відсіч. Я засперечався з ним, як і з тими пригоді ями раніше, що, мовляв, ми відповідаємо і за судно, і за подорож перед власниками й купцями, навіть запропонував, що піду з парою охочих, здаля все роздивлюсь і про все йому доповім. Усе даремно: він вирішив іти та й годі. Тільки пошкодував, що на кораблі залишилося десятеро матросів, але тут же сказав, що свою команду без допомоги не кине, – нехай краще пропаде судно, змарнується подорожі сам він поляже тощо. І на цьому пішов.
Не зміг я відраяти ні його, ні матросів, і сам же не міг тепер залишитися. Тому капітан відрядив двох матросів на півбаркас та наказав їм привезти звідти ще дванадцятьох, поставивши баркас на якір, шістьом матросам залишитися вартувати човни, а іншим іти слідом за нами, так що на кораблі мало залишитися тільки 16 чоловік (весь екіпаж складався з 65 осіб, що з них двоє загинули в останній сутичці).
Ми рушили бездоріж, навмання, прямуючи туди, де палахкотіло. Якщо раніше нас вражав гук пострілів, то тепер ми чули інші жахливі звуки: репетування бідних людей. Направду, я ніколи не бачив, як плюндрують місто чи беруть приступом містечко. Я тільки чув, як Олівер Кромвель, захопивши ірландську Дроґеду, мордував там чоловіків, жінок і дітей, та читав як граф Йоган Церклас Тіллі взяв місто Маґдебурґ і наказав скарати на горло двадцять-дві тисячі містян, але досі я собі не уявляв та й тепер не здатний описати жах від реально почутих зойків. Однак ми не зупинялись і нарешті дісталися до містечка, хоча увійти до нього не змогли – така лютувала пожежа. Спочатку ми нахопилися на руїни хижі або будинку чи радше попелище, бо все згоріло, а перед ними полум’я висвітлювало на землі сім трупів – чотири чоловічих і три жіночі, – далі ще двоє лежало на згарищі. Себто перед нами були сліди такої варварської розправи, такої нелюдської жорстокості, що нам здавалося неможливим, аби це вчинили наші матроси, бо якщо це вони, то їх треба люто покарати. На цьому не край: пожежа розросталася, і в місці нового займання лунали нові крики, – в нас розгубилися очі. Ми пройшли трохи далі і, нам на подив, на нас, лементуючи, вибігли – ніби на крилах мчали – три голі жінки, а слідом за ними – 16-17 переляканих тубільців, що їх гнали троє англійців-людожерів, а оскільки догнати втікачів убивці не могли, то взялися стріляти в юрбу, і один вбитий впав просто перед нами. Коли решта запримітила нас, то подумала, що й ми такі ж їхні вороги, – дикуни залементували, особливо жінки, й двоє з них впали на землю з переляку, як мертві.