Душа мені заціпеніла, і кров застигла в жилах; якби у цю мить англійці-переслідники наблизились до нас, я наказав би матросам пристрелити усіх трьох; тим часом ми якось розтлумачили втікачам, що не бажаємо їм зла, і вони негайно підбігли до нас, повклякали, зняли руки догори й почали жалібно благати рятунку, що ми їм і пообіцяли, після чого вони збились докупи поза нами, сподіваючись на захист. Я згуртував своїх людей і наказав нікого не ображати, але, якщо можливо, знайти наших і дізнатися, що це за бісова мана, передати їм наказ негайно зупинитись, бо інакше вранці проти них виступить стотисячне військо тубільців, а сам я пішов до втікачів, узявши з собою тільки двох людей, і побачив жалюгідне видовище. Дехто страшенно попік ноги на згарищі, інші – руки; одна жінка впала у вогонь і страшенно опалилася, видісталася звідти; у двох-трьох чоловіків були рани на спині і на стегнах, завдані переслідниками, у одного – рана упростріль, і він помер при мені.
Я дуже хотів дізнатися, у чому річ, але не міг зрозуміти ні слова з того, що вони говорили, але за їхніми жестами здогадався, що деякі з них і самі не тямили, що коїться. Ця ситуація настільки мене сколотила, що далі я не міг там лишатись і повернувся до своїх, вирішивши попри пожежу зайти в містечко та будь-яким коштом покласти край мордуванню, проте щойно я наказав матросам іти за мною, з'явилося четверо матросів з боцманом на чолі, – закривавлені й вкриті курявою вони, керуючись між мерцями, лаштувалися на тотальне винищення усього живого. Мої матроси почали щосили гукати їх, аж, нарешті, один з наших догукався: вони пізнали нас і підійшли.
Завваживши нас, боцман радо й звитяжно закричав, бо подумав, що ми прийшли на допомогу. «Капітане, – звернувся він, – шляхетний капітане, який я радий, що ви прийшли. Ми й наполовину ще не впоралися. Мерзотні пекельні собаки! Я переб'ю їх стільки, скільки було волосся на голові у бідного Тома: ми присяглися не щадити нікого, ми зітремо з лиця землі все їхнє плем’я…» Він не вгавав і недавав нам мовити ні слова. Насилу, криком, я змусив його замовкнути: «Огидний пес, що ти накоїв? Під страхом кари я забороняю будь-кого чіпати. Як хочеш жити, забий каглу і стій струнко». «Але ж, сер, – заперечив він, – ви не розумієте, що вони тут наробили! Ходіть – самі подивіться!» І він показав мені повішальника з перерізаним горлом.
Визнаю, що це видовище мене вразило, і за інших обставин воно спонукало б мене до дії, але їхня помста однаково була понад міру, і мені згадалися слова Якова, сказані ним синам Симону й Левію: «Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо вона!». Наразі в мене був новий клопіт, бо коли люди, що були зі мною, побачили те, що і я, мені важко було погамувати їх, як і інших. Навіть мій небіж пристав до них і при них же сказав, що боїться тільки, аби дикуни не здолали їх, а саме це поріддя заслуговує на те, щоб його винищили, бо вони ж таки вбили нещасного матроса. Відтак вісім моїх матросів кинулися зараз же за боцманом і його зграєю, щоб довершити криваву справу. Побачивши, що зупиняти їх – марна справа, я, засмучений, пішов у журбі, бо для мене було нестерпним це видовище, особливо стогони і зойки нещасних дикунів, що потрапляли матросам до рук.