Я повернувся до човна з представником фрахтувальника й двома матросами, яких я умовив залишитися зі мною. Розумію, що це було необачно, бо вже розвиднилося, й по всьому краю поширилася тривога, а на тій ділянці, де раніше стояло 12-13 хат, тепер чатувало із сорок тубільців, озброєних луками й списами. Щоправда, я цю місцину обійшов і вийшов на берег, коли днина стояла в розповні; на борт я дістався капітанським півбаркасом, відіславши його назад про всяк випадок. Вже з борту я побачив, що пожежа пригасала й гамір вщухав, а ще за півгодини почув гук залпу й запримітив клуби диму. Це, як з’ясувалося потім, дорогою до берега наші матроси наштовхнулися на озброєних дикунів, що ото чатували на згарищі. Жінок і дітей матроси не чіпали, а вбили 16-17 бійців і допалили рештки руїн.
Коли півбаркас підійшов до берега, саме почали мало по малу повертатися матроси, але не двома загонами, як увійшли, а окремими купками, тож невеликий загін сміливців легко міг би їх перебити. Але вони нажахали всю країну, й дикуни були такі налякані, що сотня їх, мабуть, розбіглася б при вигляді п'ятьох матросів. Та й ніхто взагалі особливого опору не чинив: жахлива пожежа і несподіваний напад наших у темряві справили серед дикунів сум’яття, бо як вони намагались тікати в один бік – наштовхувались на один загін, а як в інший – на другий загін. Тубільців мордували на кожному кроці, наші не дістали жодного поранення, – тільки один матрос розтягнув зв’язки, а друг трохи обпалив руки.
Розділ Х. Його залишили на березі
Я дивився лихим оком на усіх, але передусім на свого небожа, капітана, – і за те, що він порушив обов’язки командира корабля, відповідального за подорож, і за те, що він радше заохочував своїх засліплених матросів до такої кривавої виправи. Натомість небіж із великою повагою тлумачив мені, що, коли побачив тіло жорстоко вбитого бідолахи, втратив над собою панування; може командирові корабля й не пасувало таке робити, але як людина він не міг таке подарувати. Ну, а команда мені не підлягала й добре це тямила, а тому й не звертала уваги на моє невдоволення.
Наступного дня ми підняли вітрила, і більше ми про ці події нічого не чули. Всі подавали різні кількості вбитих, але назагал виходило, що замордували вони 150 чоловіків, жінок, дітей та знищили всі будівлі в містечку. Том залишився на острові назавжди (горло перерізано й голова ледь трималась), – труп лишень зняли з дерева, на якому він висів, підвішений за одну руку.
Що б собі люди там не гадали, але я усе це засуджував і відтоді завжди казав, що Бог за все відплатить у дорозі, бо пролита тієї ночі кров була вигублюванням людей. Авжеж, дикуни вбили Тома Джефрі, але він – призвідник конфлікту й порушник перемир’я, він познущався з безневинної молодиці, яка до них прийшла, та зрадив довіру людей.
Але боцман на борту торочив своє. На його думку, тільки здавалось, ніби порушили перемир'я ми – насправді ж війну почали напередодні вночі самі дикуни, які першими почали стріляти в нас і вбили одного з наших без жодної провокації з нашого боку, і тому ми тепер мали право вдатись до такої жорстокої відплати, і що хоча бідолаха трохи перебрав міру з молодицею, він не заслуговував на смерть, ще й таку страшну, а тому ми мали право за Божим законом вчинити з ними, як з убивцями. Може б це все послужило б нам осторогою щодо виходу на берег до дикунів і варварів, але людство багатіє лише власним досвідом, і досвід цей має здобуватися найдорожчим способом.
Тепер шлях корабля лежав до Перської затоки, а звідти – до Коромандельського берега з зупинкою в Сураті, але назагал фрахтувальник визначив метою Бенгальську затоку. Звідти, якщо ми розминемося з експортним фрахтом, слід було йти до Китаю, а до берега повертатись вже тоді, як рушимо додому.
Перше лихо спіткало нас у Перській затоці, де п'ятеро наших матросів зійшли на берег на арабському боці затоки, і там їх оточили араби й повбивали або забрали в рабство, – решта команди не змогла їх врятувати, бо сама насилу втекла човном. Я знову взявся дорікати матросам і нагадувати про Божу відплату, але боцман розпалився і заперечив, що це вже занадто і що я не знайду підтвердження в Святому Писанні, а він натомість послався на четвертий вірш тринадцятого розділу за Лукою, де Збавитель каже, що ті люди, на яких впала Силоамська башта, не були грішніші за інших галілеян, але мені довелося замовкнути головне тому, що жоден із загиблих матросів не брав участі у різанині на Мадаґаскарі (я це так називав, хоча нашим матросам слово масакра було не до серця).