Але мої вичитування їм мали сумніші наслідки, ніж я очікував. Боцман, який був ватажком у цій різні, якось прийшов до мене і зухвало сказав, що я занадто часто кажу про одне й те саме, що я не маю рації та погано через це ставлюсь до людей і до нього самого, а що я тільки пасажир, не командую кораблем і не відповідаю за рейс, вони не хочуть далі все це терпіти, бо може я готую якийсь підступ стосовно їх чи готуюсь позов після повернення до Англії, – отож, якщо я не припиню, не дам йому спокій й далі тицятимусь у його справи, він залишить корабель, тому що з таким людиною, як я, на його думку, пливти небезпечно.
Я терпляче вислухав його, а тоді відповів, що я справді весь час обурювався різаниною на Мадаґаскарі і не буду з цим критися, і що мав я на увазі не лише його, але й решту учасників. Я визнав, що не командую кораблем, не маю особливих прав, крім права відверто говорити про те, що всіх стосується, а щодо рейсу взагалі – це не його справа, тому що я належу до власників судна. І тому можу говорити навіть більше, ніж я робив досі, і звітувати ні йому, ні комусь іншому не буду, а сам він почав мене дратувати. На це він, власне, промовчав, і я вважав справу вирішеною.
У цей час ми стояли на рейді в Бенгальській затоці, і, бажаючи оглянути місце, я для розваги з'їхав у шлюпі на берег разом з представником фрахтувальника, а надвечір збирався повернутися на корабель, але тут до мене підійшов один з наших матросів і сказав, щоб я не здавав собі клопоту йти на шлюп, бо їм не веліли брати мене на борт. У відповідь на таке зухвальство я не міг вийти з дива й запитав матроса, хто дав йому цей наказ, а він відповів – стерничий у шлюпі.
Я зараз же розшукав представника фрахтувальника, повідомив йому про це і сказав, що сподівався на заколот, а тому попросив його негайно вирушити шлюпом на корабель і розповісти про все капітанові. Але це виявилося зайвим, бо в той час, коли я розмовляв з ним на березі, справа була вирішена на кораблі: щойно я поплив на берег, боцман, гармаш і тесля, одним словом, всі найважливіші чини команди прийшли на шканці й побажали переговорити з капітаном. Боцман виголосив довгу промову, повторивши сказане мені, і оголосив капітану, що своєї добровільною поїздкою на берег я рятував їх від необхідності вчинити наді мною насильство, але що вони вдалися б до насильства, щоб змусити мене покинути корабель, якби я не зробив цього сам. Тому вони вважають за потрібне заявити, що вони й надалі зобов'язуються вірно служити на кораблі під його командою, як вони умовлялися, але, якщо я не залишу корабля або капітан не погодиться висадити мене на берег, вони самі зараз же покинуть його. На цьому слові він подивився на ґрот, що було погодженим з командою сигналом, і матроси хором заволали: «Всі як один! Всі як один!».
Мій небіж, капітан, не стратив духу і, попри своє здивування, спокійно відповів їм, що розгляне справу, але передусім має обговорити усе зі мною. Він марно намагався довести їм недоречність і незаконність такого вчинку, – вони один одному присягались і вимахували руками йому перед лицем, змушуючи його вибирати між ними і мною.
Перед небожем постала складна проблема: він знав про свої обовзки переді мною й не знав, як я до цього поставлюсь. Тож спробував знову стати з ними на розмову, пояснюючи, що зі мною як співвласником судна треба рахуватися, що їм це дорого коштуватиме після повернення до Англії, що судно моє і висадити мене він не має права, що він радше втратить судно і зневажить контракт, ніж порушить мої права і тому хай самі чинять на власний розсуд. А проте він попливе на берег сам, аби поговорити зі мною, може ще й з боцманом, щоб остаточно залагодити справу. Проте матроси одностайно заявили, що більше не бажають знатися зі мною, і якщо я зійду на борт, вони підуть з судна. «Гаразд, – сказав капітан, – як ви так вважаєте, дозвольте мені зійти на берег і поговорити з ним». Отож незабаром після того, як сповістив мені новину стерничий шлюпу, приплив небіж зі своєю оповіддю.
Я щиро йому зрадів, бо побоювався, що бунтівники його захоплять, налаштують вітрила і попливуть геть, залишивши мене в чужому краї без жодних засобів, – тобто наразі мені було гірше, ніж тоді, коли я сам опинився на острові. Але, на щастя для мене, вони не зважились на останній засіб, і коли небіж переповів мені про їхні слова, присягання і здіймання рук на знак спільної думки про те, що ладні зійти на берег, якщо я зійду на борт, я відповів, аби він не турбувався за мене, бо я таки залишуся на березі. Я лише побажав, аби під його наглядом мені доправили мої речі на берег та дали кошти, щоб я міг без зайвих клопотів повернутися до Англії. Небожеві важко було це слухати, але йому лишалося тільки пристати на мою пропозицію; тож незабаром він повернувся на борт і сказав, що дядько пристає на їхні вимоги і хоче тільки, аби йому доправили його речі на берег; таким чином, справу було залагоджено за кілька годин, – команда повернулася до виконання своїх обов'язків, а я замислився над тим, що мені тепер робити.