На тій подорожі я добре розжився і побачив, як можна тут заробляти гроші. Аби я був на двадцять років молодший, то напевно піддався б спокусі залишитися тут і не шукав в би кращого способу спромогтися на гроші, але ж мені переступило за шістдесят, мого маєтку мені вистачає, а в світи я подався не для заробітку, а через невтолиме бажання бачити щось нове, страшенну свою непосидючість. Удома я постійно поривався у подорож, а тепер, коли я подорожую, мені кортить додому, бо нащо це мені? ЛЬюдина я багата й більше грошей мені не треба, і через це зиск не приваблював мене й не спонукав до нових підприємств. Ця подорож не дала досі нічого нового, бо, так би мовити, я повернувся до того, з чого виходив, тому що очі мої, як говорив Соломон, ніколи не вдовольнялися побаченим, і увесь час я хотів більше мандрувати й більше бачити. І ось я в тій частині світу, де ніколи не був, – тільки багато чув про ці краї й жадав побачити на власні очі, аби потім стверджувати, що я в світі побачив усе, на що варто подивитися.
Але мій співподорожній був іншої думки: він більше схилявся до крамарювання під час закордонних подорожей, бо це йому дає найбільший зиск. Він більше тримався земних речей і, як поштовий кінь, призвичаївся до одного шляху туди й назад, одного заїзного двору, аби тільки, як він висловлювався, рахунки були справні, а я, навпаки, хоч і на схилі віку, нагадував радше шибайголову, якого весь час на нове пориває. Але й це не все. Мені кортіло бути ближче до дому й тому постійно стояв перед якимось вибором. У процесі перемовин мій товариш продовжував шукати варіанти для свого бізнесу й раптом запропонував пливти на острови Прянощів[6], щоб привезти вантаж гвоздики з Маніли чи околишнього краю. Насправді у цій зоні торгували голландці, але острови частково належали іспанцям, і тому так далеко ми не забирались, а зупинились на тих місцинах, де вони були не всевладні, як от Батавія, Цейлон і т. д. Ми не барилися з приготуваннями; для нього головне було переконати мене, а мені теж не було особливо з чого обирати, а в цій торговій виправі передбачався чималий зиск та й цікаво було побувати в тих краях, тим більше, що понад усе я не полюбляв нидіти на одному місці. Отож, я пристав на його пропозицію, і подорож вийшла вдала: ми заходили на Борнео та ще кілька островів, що їхніх назв я не пригадую, й повернулися місяців за п’ять. Коріння – переважно гвоздики й мускатний горіх – ми спродали перським купцям, які везли їх далі до Перської затоки, а ми, з розрахунку п’ять до одного, заробили купу грошей.
Коли ми підбили рахунки, мій товариш усміхнувся: Ну, сказав він, аби тільки підшкильнути мене, хіба це не краще, ніж тинятися тут, як ловиґави, видивляючись на всі ті дурниці, які виробляють поганці? Авжеж, відповів я, друже, мені стають ближчими засади такого крамарювання. Але, додав я, ви мене не знаєте, бо щойно призвичаюсь до цього й візьмуся, попри свій вік, до справи впритул, я ганятиму вас по всьому світі до знесили, – я до всього ставлюсь із завзяттям і спочину вам не дам.
Розділ ХІ. Пересторога краянина
Трохи пізніше з Батавії прийшло голландське каботажне, а не європейське торгове судно тоннажністю приблизно 200 тонн; всі матроси удавали з себе хворих, і капітанові ні з ким було вийти в море, і він застряг у Бенгалії. Чи то вже заробив, скільки хотів, чи з якоїсь іншої причини поспішав повернутись до Європи, він подав оголошення, що продасть свій корабель. Я почув про це раніше за компаньйона і дуже захотілося купити судно, тож я пішов до нього і розповів про таку нагоду. Він обміркував мої слова, бо був чоловік обачний, і відповів: «Судно завелике, але ми його купимо». І ми зробили купчу та купили судно у власника, набувши права володіння. По цьому вирішили зберегти первісну команду та приєднати її до наших матросів, але раптом виявилося, що матросам не платили, і вони, отримавши якісь гроші після оборудки з продажем, просто щезли. Як згодом зсувалося, вони подалися суходолом до Агри, столиці Великих Моголів, і далі – до Сурату й морем до Перської затоки.
Довший час я переживав, що не приєднався до них, бо з ними я мав би і захист і якусь розвагу, себто й світ побачив би й додому повернувся б. Але за кілька днів я припинив шкодувати, коли довідався, що то за хлопці. У двох словах історія їхня така: людина, яку вони називали капітаном, був простим гармашем, на березі на них напали малайці та вбили капітана й трьох матросів, а решта одинадцятеро, побачивши, що капітана вбито, вирішили тікати на судні до Бенгалії, покинувши на березі помічника капітана і п'ятьох матросів, про яких ми більше не почуємо нічого.