Позбувшись таким чином небезпеки, що була, попри моє нерозуміння її причин, більшою, ніж спочатку гадалося, я вирішив, що слід змінити курс, аби ніхто не здогадався, куди ми йдемо, і ми попрямували у відкрите море на схід, подалі від звичайного маршруту європейських суден, які прямують до Китаю чи взагалі цього реґіону за контрактом європейських держав. Вже у відкритому морі ми стали на мову з двома моряками, аби з’ясувати причини нападу, і голландець підтвердив гармашеві історію про те, що продавець був звичайним злодієм, який викрав судно і втік на ньому, що капітана (він сказав, але я забув його ім’я) і ще трьох його підлеглих підступно вбили тубільці на малаккському березі, про те як цей голландець іще з чотирма моряками блукали довший час у лісі, доки не вдалося йому втекти й допливти до голландського судна, котре йшло з Китаю й котрому довелося стати на якір неподалік від берега; з корабля послали шлюп на берег по прісну воду, але голландець не наважився вийти до човна у цьому місці, але коли той відплив трохи далі, аби набрати води, голландець поплив йому назустріч і його підібрали.
Далі він розповів нам, як він дістався до Батавії й зустрів там двох матросів з цього самого корабля; вони відділилися від своїх товаришів, покинувши їх у дорозі, і тепер повідомили, що ланець, який втік з кораблем, продав його в Бенгалії зграї піратів, які тепер розбійничають на ньому і захопили вже один англійський і два голландських корабля з багатим вантажем.
Ми зрозуміли, що остання частина розповіді безпосередньо стосується нас, хоча ми знали, що це неправда. Як слушно сказав мій партнер, якби ми таки потрапили їм до рук і вони за нас узялися, ми б себе не оборонили і годі було сподіватися тоді на гарний кінець, тим більше, що наші звинувачувані – це й наші судді, а розгнівані судді ладні на все. Тому, на його думку, нам слід зараз же повернутися до Бенгалії, у той самий порт, звідки ми вийшли, нікуди дорогою не заходячи, бо маємо повну можливість довести, що нас не було на кораблі, коли він прийшов у Бенгальську затоку, – і де ми купили його, і в кого. А якщо дійде до суду, то має відбутися справедливий процес, а не так, що нас повісять, а потім розбиратимуться.
Я спочатку погоджувався з ним, але після глибшого роздуму сказав йому, що, на мою гадку, нам надто ризиковано вертатися до Бенгалії, тому що ми перебували на протилежному боці Молуккської протоки і, якщо про нас усіх сповіщено, можна очікувати перехоплення судна, – тоді нас як утікачів ніщо не врятує. Я поцікавився також думкою англійського моряка: він сказав, що дотримується такого самого погляду й вважає, що нас схоплять.
Мій партнер і решта команди перелякались, і ми вирішили прямувати на Тонкін, а звідти – до Китаю, та при нагоді спекатися судна й повернутися на якомусь іншому судні. Цей вибір здався усім найліпшим з погляду безпеки, і ми взяли курс на норд-норд-ост, тримаючись на відстані 50 ліґ від звичайних морських шляхів на схід. Проте були в цьому й свої незручності: по-перше, коли ми віддалилися від берега, вітер став постійно супротивним, – це, власне, пасатні вітри, які дмуть або зі сходу або з ост-норд-осту, як у нас кажуть, ; це затягувало подорож, а запасів харчів у нас було небагато. Існувала також небезпека, що англійські й голландські кораблі, що їхні човни нас переслідували, випередять наше судно або повідомлять інформацію на інше судно, яке йтиме на Китай, і воно приєднається до переслідування.
Мушу визнати, мені було непереливки, і, беручи на увагу втечу від баркасів, я вважав, що перебуваю в такій небезпечній скруті, якої мені ще досі не випадало, бо хоч і влізав я в клопітне діло, мене ж ніхто не переслідував як злодія, ніколи я не вчиняв ні одного ганебного вчинку, тим паче злодійства. Якщо й були в мене вороги, то це передусім я сам, а тут така лиха година: мою невинність неможливо довести, і якщо мене схоплять, то обтяжать найбільшою провиною. Усе це й наштовхувало мене на думку про втечу, хоча куди, в який порт тікати, я не знав. Мій партнер увесь час намагався підбадьорити мене й постійно розповідав то про той порт, то про інший, – про Кохинхіну, Тонкінську затоку, з подальшим курсом на Макао, де осіло багато європейських родин, особливо ченців-місіонерів, які зупинялись там на шляху до Китаю.