Наш тесляр сама збирався шарудити обшивку корабля і заливати щілини смолою; для цього він приніс у човен два казани – один з киплячою смолою, а другий – з киплячим клеєм, салом і оливою, і, звичайно, коряк, який використовують для роботи корабельні теслі, а його помічник захопив з собою шполик. Двоє ворогів залізли в носову частину баркасу, де саме стояв помічник, який відразу почастував їх повнісіньким коряком смоли, тож ошпарені напівголі дикуни ревли, як бики, і обсмалені, пострибали в море. Тесля, побачивши це, закричав: «Чудово, Джеку, наддай ще!», а тоді вони узялися хапати ганчір’я, мочати його в казан із смолою та жбурляти в човни нападників. Усі дикуни в трьох човнах так нещадно попеклися й зняли такий лемент, що я страшнішого ніколи в житті не чув. Від болю кричать усі люди, але крики в кожного народу різні, як різна і їхня мова. Я не годен описати зойки цих істот, але радше це було виття. Так, пригадую, вили вовки у лісі на окраїні Ланґедоку.
Це вперше мене так втішила перемога, і не тому, що, зважаючи на розмір небезпеки, вона була несподіваною, а тому, що не пролилася кров, за винятком отого дикуна, що його моряк, на жаль, мав убити голіруч. Може це й справедливо, бо необхідно (в природі не буває необхідного переступу), але я вважав саму подію прикрою, тому що йдеться про потребу вбивати такі самі істоти, як і ми, задля порятунку власного життя. Я й досі так думаю, і радше прийму муки, ніж відберу життя в найгіршої людини, котра завдає мені страждання. Гадаю, що такої ж думки дотримуються всі ті люди, котрим випало чимало випробувань на життєвій ниві.
Але повернімося до нашої розповіді. Увесь цей час ми з партнером віддавали накази матросам на облавку, і нам таки вдалося вирівняти корабель на воді та розташувати гармати по місцях. Тоді гармаш попросив баркас трохи взяти убік, аби відкрити поле обстрілу. У відповідь я заборонив йому стріляти, заявивши, що тесля впорається й без нього, та наказав коку наварити ще казан смоли. Проте відсіч настільки перепудила ворогів, що вдруге вони вже не полізли, а дикуни на човнах, що були ще далеко, побачили, що корабель вільно гойдається на хвилях, і зрозуміли свою помилку та відмовилися від своїх планів.
Так завершилося для нас це веселе побойовище. За два дні до того ми встигли поповнити запаси харчів, – рис, коріння, хліб, шістнадцять свиней, – ми, попри все, вирішили продовжити наш рейс, тому що наступного дня цих лобуряк може виявитися стільки, що одного казана гарячої смоли на всіх не вистачить. Тож ми все повантажили на судно ввечері, а вранці були готові рушати; під ту пору ми стояли на якорі на певній відстані від берега, що – при появі ворога – було зручно і для оборони, і для початку руху.
Наступного дня ми завершили роботи на облавку й засмолили усі шпари й нарешті розпустили вітрила. Можна було б піти то Тонкінської затоки та подивитися, які там стоять голландські кораблі, але ж там не вдалося б стати на якір, бо раніше в тому напрямку вже пройшли кораблі, й тому ми подалися на північний схід до острова Формоза, так само боючис зустрітися з голландським чи англійським торговим судном, як голландська чи англійське торгове судно в Середземному морі боїться зустрітися з алжирським бойовим кораблем.
Отож у відкритому морі ми прямували на північний схід, ніби до Маніли або Філіппінських островів, аби не перестріти європейські судна, а тоді повернули на північ до широти 22 градуси 30 секунд й вийшли на Формозу, де стали на якір, щоб поповнити запаси води й харчів у тамтешніх чемних тубільців, котрі чесно виконували всі угоди та контракти на закупівлю. В інших народів такого нема; це, мабуть, залишкам місцевого християнства, насадженого тут голландським місіонером-протестантом. У своїх подорожах я неодноразово зустрічався з тим, що християнська реліґія цивілізує людей, змінює їхні манери, незалежно від того, наскільки довго ця віра в краї протримається.
Звідти ми подалися далі на північ, ідучи на однаковій відстані від китайського берега, доки не минули всі китайські порти, куди звичайно заходили європейські судна, бо якби вони нас там запопали, то все наше підприємство було б знищене. Досягши широти 30 градусів, ми вирішили зайти в найближчий торговий порт; коли до берега залишалось дві ліґи, до нас під'їхав в човні старий португалець-лоцман, котрий зауважив європейське судно й вирішив запропонувати свої послуги. Ми зраділи й відразу взяли його на борт, і він, не чекаючи на залагодження домовленості, відіслав свій човен назад.