Мені здалось, що при цій нагоді можна побалакати зі старим і попросити його провести нас туди, куди ми хочемо. Я почав говорити про Нанкінську затоку на крайній півночі китайського узбережжя. Старий відповів, що добре знає Нанкінську затоку, але, усміхаючись, поцікавився, чим ми там займатимемось. Я сказав, що ми хочемо випродати наш крам і придбати китайські товари, бавовняні тканини, сирий і тканий шовк тощо, а потім цим же шляхом повернемось назад. Він сказав, що найкраще стати в Макао, бо там і опіумний ринок величезний, і китайський крам можна придбати так само дешево, як у Нанкіні.
Чванькуватого і самовпевненого діда перервати було неможливо, але я все-таки спробував йому пояснити, що ми не тільки крамарі, але й джентльмени й хочемо ще побачити величезне місто Пекін та славетний двір китайського монарха. «Тоді вам треба до Нінбо, – сказав старий. – там у море впадає річка, і ви великим каналом пройдете проти води п’ять ліґ. Цей канал – судохідна водотока, що проходить через центр величезної китайської імперії, перетинає усі річки та чималі гори за допомогою систем шлюзів і веде до Пекіна. Його довжина – близько двохсот сімдесяти ліґ».
«Гаразд, – сказав я, – то вже не наш клопіт. Головне – проведіть нас до Нанкіну, звідки ми вже зможемо дістатися до Пекіну». Він відповів, що, звичайно, може, і що великий голландський корабель нещодавно пішов туди. Ця звістка трохи збентежила мене: голландські кораблі стали для нас тепер кошмаром, і нам ліпше зустрітися з дияволом, аби тільки не дуже страшним, бо були впевнені, що голландський корабель погубить нас, – битися з ним ми не в стані, бо всі торгові судна в цій стороні й тоннажність мають більше, і озброєні краще.
Помітивши моє замішання на згадку про той корабель, старий сказав: «Пане, вам нема чого боятися голландців, адже вони зараз із вами не воюють». «Справді, – відповів я; – але бозна, на що здатні люди, коли вони недосяжні для закону». «Ви ж не пірати, то чого вам боятися? Звичайно, вони не чіпатимуть мирних купців». При цих словах я вже не міг приховати своє хвилювання, і португалець його зауважив.
«Сер, – сказав він, – мої слова ніби збентежили вас. Ви самі вирішуйте, куди вам краще йти, а я прислужусь вам, чим зможу». «Розумієте, синьйоре, – я йому на те, – сам ще не знаю, куди саме прямувати, ще й ви оце розповіли про піратів, а нам з ними зустрічатися не випадає, бо можливості в нас обмежені й команда невелика».
«Не хвилюйтесь, – заспокоїв він мене, – у нас тут років із п’ятнадцять не було піратів. Оце всього лише й сталося, що в сіамської бухті місяць тому, але судно, кажуть, невеличке й подалось воно на південь. Судно не будувалося як каперське, а захопили його свої ж ланці, коли капітана з кількома матросами вбили малайзійці десь біля острова Суматра. »
«Як! – вигукнув я, вдаючи, що нічого не знаю про це, – вони вбили капітана?» «Ні, – відказав португалець, – я достеменно не знаю, що саме вони вбили капітана, але, оскільки вони втекли на кораблі, то це ж таки вони і зрадили капітана й віддали малайцям, які вбили його, можливо за їхньою намовою. »
«У такому разі, – сказав я, – вони заслуговують на кару смерті так, ніби вони вбили його власноруч. » «Атож, – погодився старий, – вони своє матимуть, якщо зустрінуться з англійським або голландським кораблем, бо всі капітани узгодили між собою не милувати негідників, коли ті потраплять їм до рук». – «Однак, за вашим словом, пірат пішов з цих морів, як же вони можуть зустрітися з ним?» «А вони і не розраховують на це, проте, пірата, як я сказав, упізнали в гирлі Камбоджі голландські матроси, які служили на ньому і були покинуті бунтівниками на березі; кілька англійських і голландських кораблів, що стояли в річці, мало не зловили пірата. Якби човни, послані за ним, вчасно отримали підтримку, його б схопили, але перш, ніж надійшла підмога, він встиг потопити їх і втік. Тепер всім судам дано точний опис пірата, і його впізнають скрізь, і вже, звичайно, не помилують ні капітана, ні матросів: негідників почеплять на реї».
«Як! – вигукнув я, – не вислухавши їх? Спочатку повісять, а потім будуть судити?» «Сер, – відповідав лоцман, – з такими мерзотниками не варто церемонитися, – зв'язати їх спинами та й – за борт. Це все, на що вони заслуговують».
Я розумів, що старий у моїй владі і не може завдати нам шкоди, – тому я відверто заявив йому: «Саме з цієї причини, сеньйор, я і хочу, щоб ви провели нас в Нанкін, а не в Макао або в якийсь інший порт, куди заходять англійські чи голландські кораблі, бо хочу, аби ви знали, що капітани цих кораблів – самовпевнені нахаби, які не виконують ні Божих ні людських законів, і, погано розуміючи свої обов'язки, самі стають вбивцями, гадаючи, ніби карають злочинців, ображають людей, на яких зведено безпідставне обвинувачення, і розглядають справи без будь-якого розслідування. Можливо, саме мені судилось притягти їх до відповідальності й довести, що з людиною не можна поводитися як із злочинцем, поки скоєння нею злочину не доведено з усією очевидністю». І тут я розповів йому, що атакували вони наш корабель, і про те, як відбувався бій з їхніми човнами, як вони підступно і нерозумно поводились. Виклав йому історію купівлі судна, і що при цьому робили голландці. Пояснив, чому мені здається правдоподібною історія про вбивство малайцями капітана і подальшу втечу на кораблі. А далі – то вже їхня зумисна вигадка про піратів; їм спочатку треба було в усьому переконатися, а потім вчиняти несподіваний напад, що змусило нас дати відсіч. Кров убитих під час атаки буде на їхніх руках.