Старий був достоту вражений моєю оповіддю і сказав, що ми маємо рацію, вирішивши піти на північ. Він також порадив продати корабель у Китаї, що легко там зробити, й придбати чи побудувати новий корабель. Та додав, що новий корабель, може, буде не такий гарний, але він зможе доправити вас із крамом назад до Бенгалії чи куди ми ще захочемо.
Я відповів, що скористаюсь його порадою, коли в якомусь порту зможу підшукати собі нове судно й продати це. Він натомість пояснив, що покупців у Нанкіні вдосталь, а повернутися можна в китайській джонці, і він подбає і про покупців, і про продавців.
«Але пане, – сказав я, – виходить, вони дуже добре знають це судно, і я з усією цією справою міг би завдати страшенного клопоту чесним, безневинним людям, бо щойно хтось упізнає його, їм будуть непереливки – їх зможуть просто повбивати». «Я подбаю, – відказав він, – аби цього не сталося, тому що я знаю всіх тих капітанів і ще побачу їх, як вони тут з’являтимуться, тож і зможу до ладу витлумачити, що перші втікачі на кораблі не конче стали піратами і що ви, купуючи його, про все тоте не знали, – принаймні надалі вони зможуть зважити на всі ці обставини».
«Пане, – звернувся я до лоцмана, – ви можете передати їм мого листа?» «Авжеж, – погодився він, – якщо ви власноруч письмово засвідчите, що його писали саме ви, а не сам я все вигадав». Я відповів, що готовий це зробити; узявши ручку, атрамент і папір, я докладно написав і про баркаси, і про вигадані приводи, і про підступні зазіхання, а закінчив осудом капітанів за їхню ганебну поведінку, та додав, що якщо мені випаде зустріти їх колись в Англії, вони дорого за все заплатять, бо я сподіваюсь що закони моєї країни ще будуть чинні на час мого повернення.
Старий лоцман кілька разів перечитав написане, щоразу запитуючи, чи все так насправді й було. Щоразу я відповідав, що стоятиму на цьому до кінця й сподіваюсь колись їм за все відплатити. Проте згодом лоцманові не випала нагода доправити листа, бо він до нас більше не повернувся.
Доки ми з ним усе це обговорювади, судно пливло собі до Нанкіна, і за тринадцять діб ми стали на якір у південно-західній частині Нанкінської затоки, де я при нагоді збагнув, що нас випередили два голландські судна й цього разу я потраплю їм до рук. У такій притузі я порадився з партнером, який теж розгубився, – наразі він краще почувався б десь на березі. Я краще панував над собою й спитав старого лоцмана, чи нема поблизу гавані чи порту, де можна стати й спокійно торгувати з китайцями, не побоюючись нападу ворогів.
Він відповів, що за сорок дві ліґи на південь є невеличкий порт Квінчан, де зазвичай швартуються місіонери з Макао, який прагнуть донести християнство до китайців, а європейські кораблі там не стають. Якщо я вирішу піду туди, то треба потім поміркувати, в якому напрямі рушати на березі. Порт цей не комерційний, проте інколи там влаштовують ярмарок, на який приїздять японські крамарі по китайський крам.
Отож, ми поклали пливти до цього порту; може, я його не зовсім правильно називаю, бо я цю назву разом з іншими записував до кишенькового нотатника, котрий під час однієї пригоди – потрапив у воду. Пригадую лишень, що китайські крамарі, з котрими ми листувалися, називали його не так, як португальський лоцман, який промовляв Квінчан. У кожному разі наступного дня ми знялися з якоря; на цій стоянці ми тільки двічі зіходили на берег по свіжу воду, і в обох випадках тубільці ставилися до нас добре й пропонували нам до закупівлі найрізноманітніші харчі – різні рослини, коріння, чай, рис, навіть птахів.