Через супротивний вітер на дорогу пішло п’ять діб, але ніхто не нарікав. Ми з партнером особливо зраділи, бо тепер, на березі, можна буде все випродати хоч за якусь ціну, аби більше не повертатись на борт нещасливого судна. Мушу визнати, що ніщо в світі так не пригнічує людину, як постійний страх. Влучно сказано у Святому Письмі: «Хто людей боїться, той у сильце попаде»[7]; це вже не життя, бо ні про що інше людина вже думати не може, – в неї нема спочину, притуплюються інстинкти, пропадає природна снага, яка підтримує людину в будь-якій притузі.
Страх також діє на уяву й перебільшує кожну небезпеку, і капітани англійських і голландських кораблів малювалися нам людьми, нездатними прислухатися до розуму і відрізняти порядних людей від негідників, між умисною вигадкою на порожньому місці та справжньою оповіддю про перебіг подорожі й задум, тому що ми ж тисячу разів могли б переконати людину зі здоровим глуздом, що ми не пірату, бо ось наш крам на борту, ось наш курс – ми ні від кого не ховались, заходили в такі й такі порти, та й просто взяти до уваги чисельність команди, кількість зброї, обмеженість амуніції, малий запас харчів, – усе це разом будь-кого переконало б, що ми не пірати. Опіум та інші товари доводили, що судно наше йшло з Бенгалії. Голландці, які нібито мали список усіх членів команди, могли б пересвідчитись, що на борту мішаний склад з англійців, португальців, індіанців і лише двох голландців. Ці та інші подробиці простісінько переконали б будь-якого капітана, котрий запопав би нас, що ми не пірати.
Але страх – сліпе й безглузде сильне відчуття – скеровував наші думки в інший бік і заморочував нас, малював нам тисячі неймовірних картин. Ми спочатку уявляли (як нам усі й казали), буцім англійські і голландські кораблі, особливо голландські, настільки озлоблені піратством, передусім затопленням човнів і втечею, що розправляться з нами, не слухаючи ніяких наших доказів. Ми й справді уявляли собі, ніби в них було стільки даних, що ми пірати: по-перше, те саме судно, відоме тим, які побували на ньому, і, по-друге, коли на камбоджійській річці нас попередили, що вони збираються влаштувати нам огляд, ми дали відсіч їхнім човнам і втекли.
Зрозуміло: їх влаштовувало думати, ніби ми пірати, а нас влаштовувала протилежна думка. Згодом мені вже доводилось казати, що я вчасно розставив би все по своїх місцях, якби ми тоді помінялися місцями і без жодного докору сумління порізав би всю команду на дрібні кавалки, не роблячи собі клопоту з їхніх доказів.
Хай там що, але так ми тоді собі це уявляли, і ми щоночі бачили з партнером уві сні пута, нок-рею, боротьбу, полон, убивства навзаєм, а однієї ночі уві сні я бачив, як голландці пішли на абордаж і як я убив одного їхнього матроса, і настільки сильною була ця з’ява, що я щосили вгатив у стінку своєї каюти й поранив руку, зламав собі кісточки й звередив шкіру, через що й прокинувся. Я навіть побоювався, що втрачу два пальці…
Іншим разом наснився кошмар, який міг би статись, якби ми втрапили їм до рук, і що голландці могли б повторити з нами тортурування й масове вбивство, як на острові Амбон, ще й катуваннями могли б видобути в когось із наших визнання неіснуючої власної провини та потрактувати усіх нас як піратів та вже на цій підставі стратити, а все для того, щоб заволодіти нашим судном і вантажем, що коштували чотири-п’ять тисяч фунтів.
Ті самі думки вдень і вночі мучили мене й мого партнера; тоді ми не думали над тим, що капітани кораблів не мали права так поводитись, тому що, якби ми здалися в полон, вони не змогли б ні вбити, ні катувати нас, бо відповідали б за такі дії за законом, повернувшись додому. Але розради це мені не давало: якби вони заподіяли нам лихо, що нам з того, що їх притягли б потім до відповідальності, або якби вони нас спочатку вбили, то яка сатисфакція для нас у тому, що їх покарають після повернення на батьківщину?
Тут я повинен розповісти про свої роздуми щодо ситуацій, в які я потрапляв: як тяжко було прожити сорок років у злигодах, перш ніж я потрапив до порту чи раю, до якого тяжіють усі люди, тобто туди, де я мав і відпочинок, і достатток, а тоді знов обрати доволі сумний шлях, – людина, і котра мала зазнати стількох небезпек замолоду, тепер на схилі віку загрожувала шибениця, вигнання за казна-які злочини у місці, де безневинність нікого не захищає.
Такі роздуми конче звертають на реліґійний лад: я вбачав у цьому втручання провидіння і мав йому підкоритися; я згрішив не проти людей, а проти свого Творця; треба було в своєму житті знайти ті злочини, через які мене карає провидіння; цьому не можна опиратися, як годі опиратися аварії корабля, якщо Бог вже насилає таке лихо.