В таких випадках має прокидатися природна мужність і треба швидко зважуватись на щось, аби вас не знищила купа негідників; краще потрапити до рук дикунам-людожерам, котрі залюбки поласували б мною, ніж до лютих нелюдів, які піддаватимуть вас тортурам і знущанням. Якщо йдеться про дикунів, то я радше загинув би у боротьбі… то чому б і тепер так не вчинити, коли мені загрожує полон у таких людей? Треба віддати дикунам належне: вони спочатку вбивають свою жертву, як ми вбиваємобичка, а потім її їдять; натомість ці люди мають чимало способів катувати людину, не вбиваючи її.
Коли мене обсідали такі думки, мене усього лихоманило, ніби я направду бився з ворогом: кров моя кипіла, очі блищали. Я не бажав жалю до себе: якщо не стане снаги чинити опір, я висаджу корабель, і ворогові однаково не матиме, чим поживитися.
Розділ ХІІІ. Прибуття в Китай
Що більше ці тривоги гнітили нас у відкритому морі, тим більша була наша радість, коли ми опинились на березі. Мій партнер розповів, що йому наснилося, ніби йому треба на плечах винести на вершину пагорба величезний тягар, але раптом відчув, що сили покидають його, однак у цей момент з'явився португальський лоцман і зняв тягар, пагорб зник і земля стала рівна і гладка. Та й справді, ми всі були схожі на людей, яким зняли тягар з плечей. Мені також відлягло від серця: вся команда вирішила більше на цей корабель не повертатись.
На березі старий лоцман, з яким ми заприязнилися, допоміг нам найняти квартиру і склад для нашого краму. Це була хатина з більшою прибудовою, оточеною палісадом від злодюжок, яких у цьому краї було чимало. Маґістратура дозволила нам тримати охорону: біля дверей з невеликим списом стояв на варті солдат, якому ми давали пінту рису й давали монету вартістю три пенси на день, аби наш крам ніхто не чіпав.
Тутешній ярмарок нещодавно завершився, але ми на річці знайшли три-чотири джонки й два японські судна з крамом, придбаним у Китаї, – вони залишились, бо в крамарів були ще справи на березі.
Крім того, наш старий лоцман-португалець познайомив нас з трьома католицькими місіонерами, які від певного часу проживали в місті, навертаючи людей на християнство. Здається, їм не дуже велося, і результати їхньої діяльності були жалюгідні. Одним з місіонерів був француз отець Симон, веселун, гарної вдачі й приємний співрозмовник, – не такий поважний і статечний, як інші двоє – португалець і ґенуезець, а радше товариський і приязний. Португалець і ґенуезець були стримані й суворі та поважно трактували власну роботу, яка полягала в тому, щоб при кожній нагоді бесідувати з людьми й залазити їм у душу. Ми часто їли й пили разом із місіонерами; і хоча навернення, як вони це називають, китайців на християнство далеке від того навернення, яке справді привело б поган до віри в Христа, бо вся справа обмежується називанням імені Христа, кількома молитвами до Діви Марії та її Сина мовою, котру тубільці не розуміли, покладанням на себе хреста тощо; однак треба визнати, що релігійники, котрих ми називаємо місіонерами, упевнені, що ці люди врятуються і що вони є знаряддям цього порятунку, і задля цього вони не тільки рушають у важку подорож і наражаються на небезпеку, але й гинуть у чужій стороні, потерпають від жорстоких тортур в ім’я своєї справи. Проте неслушно було б з нашого боку, – що б ми не думали про їхню працю й те, як вони її робили, – не віддати належне завзяттю й самовідданості людей, які не шукали для себе ніякого зиску.
Але знову повертаюсь до своєї оповіді: схоже, що отець Симон мав їхати, за наказом голови місії, до Пекіна, де осідок китайського імператора, і чекав тільки на іншого священика, який мав прибути з Макао й супроводжувати його. Ми були заледве знайомі, але він узявся запрошувати мене їхати разом з ним, обіцяючи показати мені всі дива могутньої імперії і, між іншим, Пекін – найбільше місто в світі. «Це місто, – сказав він, – більше за ваш Лондон і наш Париж, разом узяті».
Пекін і справді величезне місто і в ньому багато людей, але я дивився на все ще й очами інших людей, про що докладніше переповім тоді, коли описуватиму саму подорож. Якось я обідав зі своїм ченцем чи місіонером, ми чудово разом бавили час, але я не виявляв особливого бажання їхати з ним, хоча він докладав усіх зусиль, аби переконати нас із партнером. «Отче Симоне, – звернувся до нього м ій партнер, – нащо ми вам там? Ви ж тямите, що ми єретики, котрих ви не любите й не дуже хочете знатися». А він на те: «Може, з часом ви станете добрими католиками, – я тут із поганами працюю, то й вас міг би навернути». «Гаразд, отче, – сказав я, – але ж ви увесь час читатимете нам проповіді». «Я вам не дошкулятиму, – відповів місіонер, – наша реліґія не позбавляє нас гарних манер. До того ж, ми тут ніби земляки, хоч і на чужині; ви можете бути гугенотами, а я католик проте ми всі християни. Принаймні, ми всі джентльмени й цілком можемо знайти спільну мову». Ці слова його сподобались мені, й він почав нагадувати мені священника, котрого я залишив у Бразилії, хоча вдача у них була зовсім різна: далебі в отця Симона не було неприпустимої легкодумності, але й не було щирого християнського завзяття, суворої побожності й відданості реліґії, як у мого давнішого знайомого, про котрого я стільки розповів.