У Китаї немає жодного укріпленого міста, яке протягом місяця витримало б облогу європейської армії, яка організує штурм при підтримці артилерії; всі китайські армії ніколи не здобули б Дюнкерк і за десять років, – хіба тільки заморою. Вони мають вогнепальну зброю, але володіють нею невправно, а китайський порох заслабкий. Китайське військо не має польового вишколу, погано володіє зброєю, не навчене наступати й втрачає витримку при відступі.
Кажу щиро, що після повернення додому мені було дивно чути те, що в нас пишуть про могуть, багатство, славу, пишноту й торгівлю китайців, бо, за моїми спостереженнями, китайці схожі на нікчемну юрбу або стовпище неосвічених брудних рабів, підвладних гідному їх уряду. І хоча я трохи відхиляюсь від плану своєї оповіді, мушу сказати, що якби Московію не відділяла від Китаю така відстань, а сама імперія московітів не була такою ж грубою, бездарною й погано керованою юрбою рабів, то московський цар легко вигнав би китайців з їхньої країни та загарбати її за одну кампанію. І якби цар (влада якого нині зростає і починає загрожувати світові) не нападав на войовничих шведів, а зосередив би свої зусилля на Китаї, жодна європейська держава не ставала б йому на заваді, і він вже був би китайським імператором і його не розбив би під Нарвою шведський король, чисельність війська якого в шість разів поступалися російським військам.
Подібно до військової потуги й величі китайців, їхня навіґація, торгівля і землеробство дуже недосконалі в порівнянні з тим, чого досягли європейці; те саме можна сказати про їхні знання, освіту й науки, хоча у них є глобуси й деякі відомості з математики; вони вважають, ніби знають більше за інших, але варто вам тільки трохи ближче познайомитися з їхньою наукою, і ви переконуєтеся, наскільки обмежені їхні наймудріші вчені! Вони мало знають про рух небесних тіл, а прості люди в них настільки разюче неосвічені, що сонячне затемнення пояснюють нападом на сонце великого дракона, який викрадає світило, і по всій країні починають калатати в барабани й казанки, щоб відлякати чудовисько, як ми робимо, коли хочемо загнати у вулик рій бджіл!
Це єдиний такий відступ, який я зробив ув описі моїх подорожей, і більше такого не робитиму. Мене це безпосередньо не стосується й не є складником мого задуму; я хочу розповідати лише про неповторні блукання світом, різні дивозміни, про котрі ледве хто з моїх наступників почує; тому я особливо не зупинятимусь на описах видатних місць, пустельних країн і багатьох людей, котрі зустрілися мені, – подаватиму тільки те, що стосується моєї історії та висвітлення важливих ситуацій.
За моїми розрахунками, я наразі перебував майже в центрі Китаю – тридцять градусів північніше паралелі нашого повернення з Нанкіну. У моїх планах було побачити Пекін, про який мені багато розповідали, і отець Симон щодня приохочував мене до цього. Нарешті визначився день його від'їзду, бо прибув інший місіонер з Макао, з яким він мав їхати, і нам треба було вирішити остаточно – їдемо ми чи не їдемо. Я переклав рішення на свого партнера, той зрештою відповів ствердно, і ми почали лаштуватися в дорогу.
З початком подорожі пощастило: нам дозволили приєднатися до почту одного мандарина, тобто такого собі віце-короля або чільника провінції, які тримають свій побут на пристойній стопі, приймають дорогою хвалу й шанобу від людей, які бідують за їхнього панування й зобов’язані постачати харчі для них і їхнього супроводу під час подорожі. Ми, власне, їхали разом із валкою мандарина, і хоча дорогою нам і нашим коням поживи не бракувало, за все доводилося платити за місцевою ринковою ціною економові мандарина. Отож допущення до почту мандарина, хоча й було вираженням великої люб'язності стосовно нас, не було великою пільгою, особливо, якщо взяти до уваги, що таким же заступництвом користувалося ще тридцять мандрівників. Населення віддавало мандарину харчі безкоштовно, а він їх продавав нам за готівку.
Двадцять п'ять днів їхали ми до Пекіна по густо заселеній, але не вельми цивілізованій країні; рільництво, економіка й побут народу в жалюгідному стані, хоча китайці й пишаються своєю працьовитістю. Жалюгідним цей стан, звичайно, є для тих людей, котрі знають, яким може бути інше життя, як от у нас. Пиха цих бідолах незмірна, – її перевершує лише їхнє убозтво, що подекуди поглиблює їхні злидні. Гадаю, голі американські дикуни щасливіші за нещасних китайців, бо, нічого не маючи, вони й не бажають нічого. Китайці ж пихаті й нахабні, хоча живуть як обідранці й ланці. Неймовірна погорда виражається в одязі й будівлях, в ганебних юрмах непотрібних слуг або рабів та в презирстві до решти світу.