Маю визнати, що мені приємнішу було мандрувати в пустелях і пущах Великої Татарії, ніж тут, хоча місцеві дороги добре вимощені й доглянуті та зручні для подорожніх. Проте увесь час мені не трималася купи пиха, відчуття імперської погорди й зухвалість цих людей на тлі разючого примітиву й невігластва; нас з моїм другом, отцем Симоном, бавили прояви гордоти цих жебраків. Так, наприклад, ліґах у десяти від Нанкіна ми минали будинок одного сільського пана, як його назвав отець Симон. Ми мали честь їхати поруч із цим паном протягом двох миль: верхи він мав вигляд Дон-Кіхота – така сама суміш бундючності й бідності.
У нього одяг був, як у Скарамуша якогось чи блазня: теліпаються рукава балахону з брудного ситцю, китички, прорізи й діри з усіх боків, а згори – камізелька з тафти, засмальцьована, як у м'ясника, – це свідчило про те, що мостивий пан задрипаний нечупара. Кінь у нього – жалюгідний, худий, голодний, кульгавий; в Англії за таку шкапу дають 30-40 шилінґів. За ним чимчикують два раби й поганяють бідну тварину; сам вершник тримав батіг у руці й завзято батожив коня по голові, а слуги так само наддавали ззаду. Отак він з десятьма чи дванадцятьма слугами прямував з міста до себе в маєток за півліґи. Ми рухалися поволі, попереду бовванів мостивий пан; коли після годинного перепочинку в ми проїжджали повз панський маєток, то побачили його вже біля дверей його будинку: він трапезував. Перед будинком був садок, але господаря він не затуляв, і схоже, що чим довше ми дивилися на нього, тим йому це було приємніше.
Він сидів під пальмето, що захищало голову від сонця згори і з півдня, але під деревом була ще й парасоля, що додавала місцині затишку. Огрядний пан розвалився у фотелі, а дві рабині подавали страви. Послуги ще двох рабинь здалися б в Європі абсолютно немислимими: одна годувала пана з ложки, а друга знімала рештки їжі, що падали на бороду й тафтову камізельку, бо вельможний опецьок вважав для себе принизливим робити те, що навіть королі і монархи воліють робити самі, щоб не дозволити торкатися себе грубим пальцях слуг.
Я собі тільки подумав, до чого може дійти людська пиха, і як має гидувати цим звичайний смертний. Отак ми постояли й справили бідоласі приємність, що люди зупиняються, аби помилуватися його пишнотою, хоча насправді ми шкодували і зневажали його, – а тоді рушили далі до Пекіна. Лише отцеві Симону цікаво було залишитись і довідатись, чим же ласує сільський суддя. Гадаю, що англійський хорт такого не їв би: варений рис із чисницями в ньому, якась упольована дичина з зеленим перцем, ще з якоюсь місцевою рослинкою на зразок нашого імберця, але з запахом пижми й смаком муштарди, і все це разом подавалося зі шматком баранини, звареної в цій суміші. Оцим і ласував мостивий пан, у той час як четверо чи п’ятеро слуг трималися віддалік. Якщо вони харчувалися ще гірше (не беручи коріння до уваги), доїдаючи після пана, то їм справді було скрутно.
Щодо нашого мандарина, з яким ми подорожували, то йому віддавали королівську повагу; в дорозі він був оточений своїми можновладцями й такою пишнотою, що ми ледь могли розгледіти його здаля. Усе ж таки я помітив, що почет їхав на жалюгідних шкапа, не до пари нашим в’ючакам, хоча судити важко, бо коней вкривало різне спорядження, збруя та попони, й ми насилу могли розрізнити, худі вони чи ні, тому що бачили тільки їхню голову та ноги.
На серці в мене було легко, всі нещодавні негоди й турботи минули, ніяких клопотів наразі не було, і я насолоджувався подорожжю, котра минала без пригод, за винятком одного разу: коли ми брели через потічок, мій кінь упав і скинув мене у воду. Було неглибоко, але я викупався з голови до ніг. Я згадую про це, бо мій записник, де я занотовував власні імена, які хотів запам'ятати, намок і, на превеликий жаль, записи стали нерозбірливими, й тому я не можу відновити точну назву деяких місць, де побував під час цієї подорожі.
Аж ось ми прибули до Пекіна. Зі мною залишився тільки парубок, якого небіж призначив мені слугою, – він виявився досить надійним і спритним; у мого партнера теж був тільки один слуга, ніби його родич. Ще ми взяли з собою португальця-лоцмана, якому дуже хотілося побачити китайський двір, і заплатили за нього всі витрати в дорозі, бо він міг служити нам перекладачем – розумів місцеву мову, добре знав французьку і трохи англійську. Тобто, старий скрізь був нам у пригоді; ми щойно тиждень пробули в Пекіні, як він прийшов до нас і сміється. «Слухайте, сеньйоре англійцю, – сказав він, – є для вас приємна новина». «Це ж яка? Що може приємного статися в незнайомій країні?» – поцікавився я. «Однаково – вам радіти, а мені – сумунвати», – відказав він ламаною англійською. «Чого ж це вам сумувати?» – перепитав я. «Бо двадцять пть днів ми їхали сюди разом, – відказав він, – а тепер мені доведеться вертати самому, і як же я тоді дістанусь до свого порту без судна, без коня, без pecune? ” Його англійський волапюк ряснів португальськими слівцями, що нас вельми смішило тоді. Власне, він повідомив, що до міста прибув чималий караван московських і польських купців, які нині готуються за чотири-п'ять тижнів повернутися додому в Московію суходолом. Він був упевнений, що ми скористаємося цією нагодою і поїдемо, залишивши його самого в Пекіні, аби він сам повертався до свого порту.