Визнаю щиро, що від радісної несподіванки я аж занімів, а тоді перепитав: «Відки ви знаєте? Чому ви впевнені, що це правда?» А він на те: «Уранці я зустрів одного з них – вірменина, давнього мого знайомого, – ви вірмен греками називаєте, – який прибув з Астрахані й збирався вже рушати до Тонкіну, але передумав і піде з караваном до Москви, а звідти спуститься Волгою до Астрахані». «Сеньйоре, – відповів я, – якщо я насправді зможу таким робом повернутися в Англію, то тільки від вас залежатиме, чи поїдете ви зі мною, чи схочете повернутися до Макао».
Відтак ми продовжили наші консультації з приводу подальших дій, порадилися з партнером, наскільки це відповідає його планам. Він відповів, що вчинить так, як вирішу я, бо так добре злагодив усе в Бенгалії й передав кошти й майно у надійні руки, що як тепер вдасться порядити купців, він придбає китайський тканий шовк і сирець і залюбки подасться в Англію, а вже звідти кораблями компанії повернеться в Бенгалію.
На цьому й стали та сказали португальцеві, що візьмемо на себе витрати, якщо він схоче їхати з нами до Москви чи й Англії, бо ми справді багато йому заборгували, тому що він прислужився нам і як лоцман у морі, і як брокер на березі, а те, що він привів японського крамаря, дало нам кілька сотень фунтів готівкою. Отож ми прагнули йому віддячити, бо постійно відчували його допомогу, та віддати належне, що в перерахунку вартості золотих монет становить сто сімдесят п’ять фунтів стерлінґів, які ми узгодили виплатити разом з партнером, а також вирішили перебрати на себе всі подорожні витрати для нього і його коня, а він лише платитиме за коня, що транспортуватиме його крам.
Отак ми між нами ухвалили й покликали його, аби повідомити рішенець. Я нагадав йому його нарікання, ніби ми хочемо, аби він вертався додому сам, і сказав, що насправді ми пропонуємо йому взагалі не вертатися, бо оскільки ми вирішили їхати в Європу з караваном, то раді будемо запросити його до гурту, а тому й хочемо тепер знати його думку. Лоцман відповів, що подорож була довга, і в нього тепер нема pecune на повернення й на прожиток у порту. Ми сказали, що розуміємо його стан, а тому хочемо, аби він відчув нашу вдячність за його сумлінну службу. І я розповів йому про нашу домовленість із партнером та сказав про розрахунки та пояснив, що, за бажанням, він зможе інвестувати свої гроші так, як ми це робитимемо із нашими коштами, а щодо поточних його витрат, то ми доправимо його до Московії чи Англії (без покриття витрат, пов’язаних із нещасними випадками в дорозі) і платитиме він лише за своє під’ючне.
Лоцман на радощах ледве не ошалів і оголосив, що ладен їхати з нами хоч довкола світу, і ми всі заходилися лаштуватись у дорогу. Попереду і нам, і купцям було багато роботи, й остаточно всі були готові не за п’ять тижнів, а за чотири місяці й ще кілька днів.
Розділ XIV. Напад татар
Виїхали ми з Пекіна не через п'ять тижнів, як розраховували, а через чотири з гаком місяці, на початку лютого за нашим стилем; мій партнер з лоцманом ще хутко з'їздили в порт, де ми спершу висадилися, щоб випродати дещо з залишеного там краму, а я з китайським купцем, з яким познайомився в Нанкіні й який до Пекіну приїхав у своїх справах, подався до Нанкіну й придбав за домовленістю з партнером дев’яносто сувоїв тонкого адамашку, двісті сувоїв дуже тонкого шовку різних ґатунків, інколи з золотою ниткою, та доправив усе до Пекіну. Крім того, ми купили чимало шовку-сирцю та іншого краму, – лише цей товар коштував три тисячі п'ятсот фунтів стерлінґів; до цього треба ще додати чай, тонке сукно, паки з пижмом і гвоздикою вантажем для трьох верблюдів. Тобто весь придбаний товар умістився на 18 верблюдах, а ще були їздові верблюди, два-три коня для заміни в дорозі, два коня з вантажем харчів, – тобто у нашій валці було двадцять шість верблюдів і коней.