Наскільки пригадую, караван утворився чималий: триста-чотириста коней, понад сто двадцять озброєних і до всього готових чоловіків, бо на південні каравани нападають араби, а на ці – татари. Увесь цей гурт виявився багатонаціональним, але найбільше, понад шістдесят, було московських купців або москвичів, що з них кількоро було ливонцями, та п’ятеро шотландців, що особливо приємно, – всі вони надійні та досвідчені в підприємництві люди.
Наприкінці першого дня подорожі, ґіди, котрих у нас було п’ятеро, запросили усіх караванників на велику раду, як вони її називали. На цій раді кожен зробив внесок у загальну скарбницю на подорожні витрати: закупівлю фуражу там, де його не можна було дістати інакше, на потреби ґідів, добування коней тощо. Тут же, як вони це називають, спланували подорож: призначили ватагів та підмагачів, аби валка трималася купи, щоб усім передавалися команди в разі нападу і щоб командували дорогою усі по черзі, – доцільність такого урядження з’ясувалася згодом.
У цій частині країни вздовж шляхів живе чимало люду, зокрема посудників, мискарів і готувальників глини для китайської порцеляни. Дорогою лоцман-португалець, котрий завжди якось розважав нас, підійшов з ухмілкою до мене і сказав, що хоче показати мені найбільшу дивину і що після всього осудливого, сказаного мною про Китай, я змушений буду визнати, що бачив річ, якої нема більш ніде у світі. Мене конозило знати, що ж це таке, і врешті він сказав, що це поміщицький будинок з порцеляни. «Ну, – відповів я, – місцеві будинки – такий же китайський виріб, як і решта, а в них тут усе з глини». «Ні, – заперечив він, – це не просто глина, а гончарний виріб, як говорять у вас в Англії, або порцеляна, як називають це в Португалії». «Може бути, – вів я далі, – а які його розміри? Його можна транспортувати в ящику на верблюді? Якщо можна – ми його купимо». «На якому верблюді! ? – вигукнув старий лоцман, здіймаючи руки, – адже в ньому живе сім'я з тридцяти душ!»
Мені насправді закортіло побачити цей будинок, і коли я підійшов до нього, то побачив таке: сам будинок, або , як ми кажемо, житловий будинок, дерев'яний, його обшальовано, але не мазано глиною, – все вкрито китайською керамікою, що мала поливу з сонячного боку. Виглядав будинок гарно: увесь білий, з мальованими блакитними фігурками, як на китайському посуді в Англії, і випалюється ця плитка, як порцеляна.
Усередині стіни не хутрували й виклали мальованими квадратними плитками, проте не кам’яними, як в Англії, а – з тонкої порцеляни різного кольору, часом підзолоченої; самі плитки настільки щільно покладені, що утворюють суцільне покриття, на якому не видно місць з’єднання розчином і на якому не спотворюються завдяки цьому фігурні зображення. Така сама й підлога в кімнатах, тверда, як камінь, на кшталт долівки в деяких частинах Англії, наприклад, у Ланкаширі, Ноттінгемширі, Лестерширі та ін, і дуже гладкі, але не випалені і не розфарбовані, за винятком деяких менших кімнат або комор з керамічною підлогою. На стелі й скрізь, де мав би бути тиньк, порцеляна, дах встелений блискучою чорною порцеляновою плиткою. Це радше такий порцеляновий склад, і якби мені не стояла на заваді подорож, я присвятив би кілька днів на ретельний його огляд. Мені казали, що в садку біля будинку є водограї й ставки, що в них дно й береги вкриті порцеляною, а вздовж стежок – ряди керамічних статуй.
Порцелянове виробництво – китайська дивовижа, то й зрозуміло, що китайці досягли в цій галузі досконалості, яку, здається, вони перебільшують у своїх оповідях, бо часом я таке від них чув про керамічний посуд, що купи не трималось. Наприклад, мені розповідали, буцім один робітник змайстрував з порцеляни цілий корабель з щоглами, такелажем, вітрилами, що вміщає 50 чоловік. Якби оповідач додав, що корабель цей був спущений на воду і здійснив рейс до Японії, я б може щось і заперечив, а що брехня була очевидна – я посміхнувся і промовчав.
Через цю дивину я на дві години відстав від каравану, і черговий ватаг наприкінці дня оштрафував мене на три шилінґи; він також додав, що якби таке сталося на триденному маршруті без муру по дорозі, штраф був би у чотири рази більший й на наступній раді мені довелося б просити пробачення. Я пообіцяв не порушувати розклад руху, а згодом я переконався, що вимога триматися гурту абсолютна необхідна для загальної безпеки.